Вокс - Пол Стюарт
— Ну, ще трішки… — прохарчав Рук. — Кілька кроків — не більше…
Опинившись у палаці, Рук стрімголов кинувся мармуровими сходами і щосили загримав кулаками у важкі двері з дуба-кривавника. Удари голосною луною озвалися всередині будівлі й завмерли. Не достукався!
Рук застогнав. А що тут дивного? промайнула думка. Відчиняв двері Худайло, а де ж би той зараз був, як не високо вгорі, у Торговій палаті, хто ж би там готувався запустити дитятко, як не він? Хіба йому, Рукові, не слід було знати це тут, стоячи перед замкненими дверима?
Спустившись прожогом сходами назад, Рук оббіг палац, на ході прискіпливо вивчаючи його стіни. Зайшовши з затилля, він нарешті знайшов те, за чим шукав.
Одна зі статуй, що стояли упорівень із землею, перекособочилася і спиралася тепер на нижню простопадну безвіконну ділянку стіни. Трохи вправи та сприту — і можна б видертися спершу на неї, а там і на балкон, навислий над порепаною головою статуї. Далі, вдивляючись угору, визначив він, і до самісінького даху вже не штука дістатися.
Рук подерся на статую спілчанина, і та загрозливо похитнулася. Камінь був слизький і не викликав особливої довіри. Пнучись угору по величезних кам’яних колінах статуї, Рук доліз до її пояса і, скориставшись бганкою різьбленої кам’яної мантії як приступкою, підтягся на руках і видряпався на плечі. Звідти він сягнув до балконових поручнів, схопився за них і підскочив угору.
Тієї самої миті під ним оглушливо затріщало: масивна статуя звалилася вниз і розбилася на гамуз об пішохід.
Рук утер спітніле чоло і звів очі догори. Мряка дедалі гусла, але всі статуї було видно. Сотні статуй. Вони манячили всюди: у нішах, на карнизах, на контрфорсових виступах, тулилися до стін…
Хлопець перескочив до статуї по праву руку і по її камінному тілі видерся на вузький горішній карниз.
Поки що все йшло гладенько.
Ще по двох статуях він зліз на вузький летючий контрфорс, пристояв там, аби перевести подих, і відчув у повітрі ще більший жар і духоту. Чимраз густіший туман клубочився під подмухами вітру, що свистів між руками та ногами статуй, а під час подальшого сходження ще й щипав Рука за пальці.
Хлопець спинався усе вище й вище. До Торгової палати на вершечку палацу ще лишалося чотири поверхи. Сименон Ксинтакс. Фаркугар Злоторук. Елерекс Глиномаз. На табличках біля ніг значилося, по чиїх статуях він дерся. Усі до одного вони зображували спілчан.
Кам’яний ніж та стамеска, затиснуті в кам’яних руках Ліндуса Олив’яного Пуза, колишнього голови Спілки «Риштаки і довбачі», неабияк полегшували сходження по ньому. І все ж, коли Рук ступив на вершечок його трирогого ковпака високого посадовця, на нього наринула хвиля несподіваної тривоги. А ще за мить…
Голова статуї зрушилася.
Рук зойкнув, скікнув догори і тільки й спромігся, що схопитися за випнуту вперед ногу жовтожарої горішньої статуї. Підтягшись, зліз на вузький карниз, де та стояла. Глянув униз — і серце закалатало, як навіжене: голова у спілчанина відпала!
Раптом він відчув: щось попихає його в спину. Щось холодне. І тверде… Та це ж бо жовтожара статуя! Що може бути ще? Отже, і вона хоче зіпхнути його з карниза!
Несамовито замахавши руками, юний верхолаз поточився вбік і вчепився в сусідню статую. Жовтожара скульптура віддала чолом і загула вниз. Тієї самої миті щось гучно тріснуло, і правиця статуї, за яку тримався Рук, опинилася у нього в руках, знову порушивши його рівновагу.
Рук заволав із жаху й обкрутився на місці. Пустивши відламану руку, він знову припав до стіни, проводжаючи поглядом уламок різьбленого каменя, що падав перекидом у густому повітрі. Рука гримнула додолу, розлетівшись на друзки, і коли туман на хвильку розступився, Рук побачив її рештки мішма з уламками інших статуй, зрушених з місця ще перше.
Хлопець глибоко вдихнув повітря, щоб заспокоїтися, і кинув оком угору — скільки ще до вершечка і по яких статуях краще туди дертися.
— Вони — не мертві спілчани, вони — звичайні статуї, — бубонів він собі під ніс, спинаючись угору. — Тільки й того. Банальні камінні брили.
Навколо голови йому клубочився туман — ядуча сірчана суміш; від неї сльозили очі й дерло в горлі. Нарешті він досяг статуї, поставленої так близько до вершечка, що зоставалося тільки ступити з неї на дах — аби лиш не забракло снаги! І ось, перемахнувши через кам’яні поручні, Рук опинився на широченному пласкому даху самої Торгової палати, де йому вже ніщо не загрожувало.
Хлопець припав обличчям до шкляної бані. І відразу ж угледів дерев’яне риштування, круглу платформу, де, в тісній люльці, спочивало сферичне дитятко. Та чому не видно Худайла?
Рук кинувся до просвітів, що зяяли в бані на місці вибитих шиб. Зазирнувши в палату, уздрів посередині круглий стіл, потрощений на друзки величезною кам’яною головою. Він наразився на погляд мертвих камінних очей і похолов. На нього солопіло тесане з каменю обличчя самого Вокса Верлікса.
І тут почувся рипучий голос дворецького.
— Дитяткові час випурхувати з гнізда. Старий Худайло знає. Він не підведе свого пана-господаря, о, ні. Час наспів. Десята година…
Рук напружив зір — і побачив, як дворецький підійшов до люльки і вставив у сферичний корпус якусь лійку. Гоблін сягнув по пляшку в себе при боці, відкоркував її і намірився вилити у лійку…
Рук закусив губу. Досить однієї краплини води, щоб дитятко шугнуло в повітря.
— НІ! — зойкнув він і скочив ув ощирену шкляними щербами діромаху в бані. Він падав, несамовито молотячи ногами пустку, аж поки бебехнув на потрощений стіл.
Худайло загарчав і повернувся до Рука. В одній руці дворецький тримав пляшку, в другій — ножа.
— Що там ще за морока для старого Худайла? — рикнув він. — О, невже раб-кухарчук? — Очі його прищулилися.
