Вокс - Пол Стюарт

— Ні, Алквіксе! — Маґда знов обняла старого професора. — Як ми можемо залишити вас тут?!

Алквікс легенько відсторонив дівчину.

— Я старий, — із сумним усміхом промовив він. — Найкращу частину свого життя я провів тут, у Бібліотеці Великобуряної палати. Бачте, я власноруч допомагав будувати Чорнодеревний міст: вас тоді ще й на світі не було. І навіть тепер мені несила його покинути. — По бібліотекарському обличчю струменіли сльози. — А тепер — ідіть!

З цими словами він поминув їх і далі спускався Головним тунелем до входу в бібліотеку. Ось він підніс патерицю і загримав нею в стіну.

— Слава Бібліотеці Великобуряної палати! — загорлав професор на щільно зімкнуті перед ним гоблінівські лави.

Тим часом за його спиною прослизнули дві ніким не помічені постаті — одну зсутулену, підтримувала друга — перетяли Головний тунель і пірнули у водопропускну руру з протилежного боку.

— Схопити його! — скомандував Ватаг Титуґґ. Він стояв під дверима Великої бібліотеки, у які вже гупав великий таран.

Старого бібліотекаря оточила фаланга гоблінів-чубаїв. Алквікс завмер, відчуваючи на горлянці десятки гострющих списових жал. Крізь юрмища, що не переставали вливатися у Головний тунель, пробився присадкуватий молотоголовець, ухопив Алквікса, здійняв його над головою, поніс до бібліотечних дверей і брутально жбурнув під ноги Титуґґові. Ватаг усміхнувся.

— А ось і перша пташка. — Він повернувся до лав упрілих молотоголовців. Величезний таран, розгойдуючись над їхніми головами, раз по раз гримав у двері.

— А решта його родичів ховаються за цими благенькими дверми. Що ж, він з ними возз’єднається! Стане нашим бойовим знаменом!

Воєвода ляснув пальцями, і двійко плескатоголових прапороносців порвалися вперед, згребли Алквікса і припнули кощаве професорське тіло до високої тички, увінчаної різьбленим зображенням летючого хробака.

— В атаку! — заревів ватаг, коли старого бібліотекаря було піднято високо над ворушкою гоблінівською масою.

Молотоголовці ринули вперед і з такою скаженою силою гепнули стінобитним тараном у двері, що ті трісли, як сірник.

— Гобліни переможуть! — ревнув ватаг.

— Гобліни переможуть! — підхопило гоблінівське військо, вливаючись у Бібліотеку Великобуряної палати. — Гобліни переможуть!

Прикриваючись щільною стіною зімкнутих щитів, перші лави молотоголової сторожі, над якими високо здіймався прапор із летючим хробаком та Алквіксом, гунули вперед. Вони гупотіли Чорнодеревним мостом, а зверху і знизу цілі рої чубаїв та патлаїв, наїжачені списами і самострілами, заповнювали помости і Світляків міст.

Титуґґ із отаманами пройшли через потрощені ворота і роззирнулися.

— Щось мені невтямки, — буркнув ватаг і грізно зирнув на Алквікса. — Де бібліотекарі?

У старого діда вп’ялася тисяча гоблінівських очей. На мить запанувала мертва тиша. А тоді почувся тоненький, немічний Алквіксів смішок.

— Вони в безпеці! — прохихотів професор. — Бібліотеку врятовано! Слава Великій бібліотеці…

Тут на одному з навислих над головою помостів щось ворухнулося, і повітря протнув свистючий жовто-синій спалах. Потім — ще один. І в серце старого бібліотекаря встромилися дві стріли.

Онімілі з подиву, гобліни недовірливо вирячилися на знамено, де висів Алквікс із пониклою головою та закривавленими грудьми.

— Сорокушачі стріли! — зіпонув на все горло прапороносець, сварячись кулаком у бік помосту навпроти. — Сорокухи також спустилися сюди з…

Не встиг він доказати, як його шию проткнула стріла з яскравим оперенням. Гоблін упав навколішки, і з його розверстої рани бурхнула кров…

— Зрада? — луною прокотився по величезній палаті голос Ватага Титуґґа. — Прибрати з помосту оту сорокушачу потолоч!

Мов у відповідь на команди Ватага Титуґґа, на кожному горішньому помості немов якими чарами вродилися сорокухи, виблискуючи шоломами та панцирними нагрудниками. Вони дико заверещали, позводили свої луки, і в повітрі засвистіли стріли. На протилежному кінці Чорнодеревного Мосту молотоголовий гоблін Тать упав навколішки і рвучко зняв із плеча самостріл.

— Прикрий мене, — прохрипів він товаришеві.

Дуболом підніс щита. Тать набив самостріла і прицілився. Перехрестя видошукача завмерло навпроти пишного яскравого пір’я сорокушачих грудей. Тать усміхнувся і натис на спусковий гачок.

Стріла знайшла свою мішень. Сорокушачі груди вибухнули зливою пір’я та крові. Птахотвар на помості заточилася, зірвалася вниз і з огидним хрускотом бухнула на Чорнодеревний міст.

— Перша кров! — желіпнув Тать. Гоблін знову звів самостріла, пильнуючи, аби Дуболомів щит прикривав його від роїв сорокушачих стріл. Він удруге напнув тятиву, вибрав ціль. Легенько натис пальцем на спусковий гачок, і…

Брама у західному кінці мосту знагла розчахнулася. Татеві одвисла щелепа. Із західних дверей назустріч фаланзі молотоголовців ринули сорокухи. Сотні й сотні сорокух. Усі до одної озброєні до зубів, збиті у метушливі, верескучі бойові зграї.

Захищений муром щитів Тать набрався духу і добув меча — чудове дворучне криве лезо.

— Присягаю Небом, старий Двоїло-Розщепило, сьогодні ти нап’єшся сорокушачої крові! — вигукнув гоблін.

Інші довколишні молотоголовці з фаланги і собі повихоплювали зазублені леза, буркочучи батальні клятви. На них сунули бойові зграї — ціла хвиля грудей, що перла на берегову кручу щитів, щоб розтрощити її на гамуз. Сорокухи були озброєні луками, піками, батогами та ціпами, але Тать знав, що найгрізніші — їхні лискучі дзьоби та пазурі.

Сорокушача хвиля бурхнула на щитову кручу і з несамовитим лементом відринула назад, заюшивши яскравою сорокушачою кров’ю передні лави гоблінів. Перед Татем тут і там з горловим харчанням падали навколішки молотоголовці і на мармизах їхніх малювалися шок і тихий подив: овва! та то ж наша кров слезить із-під нагрудників, то по наших шиях пройшлися сорокушачі кігті.

— Давай, Дуболоме! — хрипів Тать, кидаючись уперед, щоб заповнити собою прогалину в лаві. — Вони знову пруть!

Ще одна бойова зграя вдарила на фалангу молотоголовців — і розшарпала її на кавалки.

Тать упіймав