Вокс - Пол Стюарт

Бліду дівчину і стрункого юнака запхали у якесь ґратчасте одоробло, двері зі скреготом замкнулися, і їхня в’язниця моторошно загойдалася. Дрібногоблінові ніздрі роздималися.

Свіже м’ясце, подумав він. Скельні гемони будуть щасливі.

Найвищий Сторож, підніс руки і зіпонув:

— Слава Великій бурі!

I прожогом скомандував:

— Опускай клітку!

Жмур схопив спускову корбу та й давай крутити. Клітка різко смикнулася і пішла вниз — повільно, рівно, в цілковитій тиші: за наказом Найвищого Сторожа, Жмур уплів у ланцюг крамні стрічки, аби притлумити монотонне дзенькання, зазвичай супутнє спускові клітки. Рано ще колошкати скельних гемонів.

— Слава Великій бурі! Слава Великій бурі! — грянули Найвищий Сторож, доглядач клітки та четверо Сторожів-гоблінів.

Жмур пощулився. Він розумів: продавати витрішки не випадає. Він мав не просто безгучно спустити клітку, а й не проґавити миті, коли треба буде загальмувати. Поквапишся — і бранці повипадають із клітки й поскручують собі в’язи.

Забаришся — і розхряпаєш клітку об стіну каньйону. У тому і в тому разі скельні гемони сполошаться, перш ніж в’язні встигнуть кинутися навтікача. А цього, наголошував Орбікс Ксаксіс, блискаючи очима з-за своїх чорних окулярів, не можна допустити.

— Боронь Боже, схибити! — занепокоєно буркотів Жмур. — Боронь Боже, напартолити!

Останнього разу, коли Жмур помилився, Леддікс так його відшмагав, що басамани на спині, здавалося, вже не загояться ніколи. Якщо ж і сьогодні все перекапуститься…

— Слава Великій бурі! Слава Великій Бурі!

— Отак, потихеньку, — шепотів собі під ніс Жмур, намагаючись не перейматися вигуками Сторожів, коли клітка внизу закрутилася на дедалі свіжішому вітрі. — Проскочимо оту скелю. Отакечки… Трохи нижче. Ще крапелиночку… — Він потяг за гальмівний важіль, зазирнув у глибокий каньйон і полегшено зітхнув. Клітка приземлилася на кам’яну брилу, від неї до чорного зазубленого отвору в стіні каньйону було менше як п’ятдесят ступнів. — Здорово! — одвів дух Жмур.

Орбікс, — він особисто, перегнувшись через бильця, пантрував за всім у далекогляд, — повернувся до дрібногобліна.

— Відчиняй клітку, — скомандував він.

Жмур намацав над собою сплутану линву, розплутав її і рвонув на себе. Зачувши, як унизу щось клацнуло, він спустив очі у каньйон і побачив розчахнуті кліткові двері. Потім з’явилися дві постаті, і Жмур затамував подих. Якийсь час постаті стояли, потім заозиралися, і у Жмура промайнула думка, що вони збираються розскочитися…

— Гемони Підземелля, виходьте, — співучим голосом промовив Орбікс Ксаксіс. — Виходьте негайно…

Вочевидячки втікачі все ж вирішили триматися купи: двійко не більших за мурашку фігурок пустилися в дорогу, віддаляючись від клітки. Їм не видно було отвору в скелі, відзначив Жмур, бо вони рухались у протилежний бік. Він знервовано змахнув піт із чола. Якби все перекапустилося, то провина впала б на нього…

А ще за мить він зауважив щось нове: заворушилося каміння, розляглися виття, вереск. З глибу провалля виринали чорні тіні й ховзали вгору, до світла.

Мабуть, бранці теж їх примітили, бо прожогом перейшли на біг. Ба більше, вони змінили керунок. Не марнуючи сил на те, щоб дертися по стіні каньйону, вони погнали просто до тунельного входу.

— Знаменито! — муркнув Орбікс Ксаксіс, і Жмурові видалося, ніби за маскою та чорними окулярами Найвищого Сторожа змигнулася усмішка. — Біжіть, біжіть щомога! — прошепотів він.

— Слава Великій бурі! — гримнув Орбікс Ксаксіс, коли, тільки-но Ксант із Маґдою щезли в тунелі, у далекому небі за Світокраєм шварнула блискавка. — Слава Гемонам Підземелля. Очистіть Небо — раз і назавжди — від усіх його опоганювачів!

Тут перша з темних сильветок досягла чорного отвору.

Зупинилася, підозріло принюхалася. За нею наспіли інші: десяток, другий, півсотні…

Жмур зирнув униз і побачив, як скельні гемони валом валять у тунель. Вищання їхнє перейшло в несамовитий, пронизливий вереск, і, дарма що і вночі парило немилосердно, у спину дрібногоблінові немовби вп’ялися тисячі крижаних голочок. Він і сам незчувся, як побажав удачі цій парі молодих утікачів. Бібліотекарі вони чи ні — ніхто не заслуговував на таку жахливу долю.

Він відчув на плечі чиюсь руку. Сам Найвищий Сторож ночі — Орбікс Ксаксіс!

— Славна робота, Жмуре, — промуркотів він із-під металевої машкари. — Ти хвацько упорався з кліткою і вирішив бібліотекарську долю.

Рук лячно вчепився у своє сидіння. Поруч із ним мав би сидіти його старий професор Алквікс Венвакс, але місце вченого порожнювало. Відколи почалася посадка на судно, Рук його не бачив. Баржа дала кант на правий борт, потім — на лівий. Флотилія майже вся випливла з риштаків. Ще чотири баржі Великої бібліотеки, які пливли попереду, вже покинули каналізаційну Руру і продовжували свій шлях повноводою Крайрікою. Він бачив, як їхні залоги завзято веслують проти течії, а та, немов чинячи опір їхнім відчайдушним намаганням, пузирилася і хвилювалася.

Хоча Рук і встиг надивитися, що спобігало інших, а все ж різкий дужий поштовх води в облавок захопив його зненацька. Баржа загрозливо перекособочилася, вантаж зсунувся на один бік, плавуча посудина обурено зарипіла і застогнала. Рук був мокрий як хлющ.

— Ріжте сітку з летючими аналоями! — заволав баржевий боцман.

Кілька бібліотекарів похапали ножі й кинулися до аналоїв. Сітку перерізали, аналої закружляли в повітрі понад судном.

Баржа вирівнялася. Повернувшись на свої місця, бібліотекарі знову замахали веслами і поволеньки, слухаючись гучних команд баржевого боцмана, розвернули судно проти течії.

— Раз! Раз! Раз! — кричав той. — Десять градусів ліворуч… І — раз! Раз!

Повільно, але певно, баржа заковзала проти течії Крайріки, як і перші чотири. Плавба була не з простих, бо змагатися доводилося не тільки з дужою течією, а й з буйним зустрічним вітром, який шарпав незакріплені аналої і загрожував потягти важку баржу аж до безконечних водоспадів, де кінчається Світокрай.

— Раз! Раз! Раз! —