Вокс - Пол Стюарт

— …зрадливі… Не збочувати… — чулися окремі її слова, бо решту відносив дедалі свіжіший вітер. Сестра Убийкіготь підійшла ще ближче. Мова стала виразніша. — Позаяк тим трубам не можна довіряти, — напучувала Матір Шматуй-пазур. — Декотрі впираються в зазубні. У багатьох із них — пастки…

Сестра Убийкіготь кивнула головою. Як одна з Найвищих Сестриць, вона була свідком того, як один підступний молодик… Як же його звали? Ага, Рук… Коли він заявився до них…

Їй врізався в пам’ять його опис риштакових рур. Якщо вірити його словам, у цій системі, оновленій заходами самих бібліотекарів, рух води у трубах регулювала система клапанів, кожен з яких відчиняв і зачиняв свій шлюз і скеровував воду, від чого напрям водяних потоків вічно мінявся. Ось чому вони стільки років прожили у безпеці…

За весь час жадна сорокуха не прослизнула крізь цю просту, але безвідмовну оборонну систему.

I щось їм іще казав той хлопчисько. Щось украй важливе. Щось таке, у передчутті чого навіть тепер очі Сестриці Убийкіготь спалахували хижим вогнем. Він казав їм, що сьогодні, о десятій годині, всі бібліотекарі зберуться у Бібліотеці Великобуряної палати на якусь там церемонію абощо. Від тої миті й аж до кінця зустрічі жадна душа не торкатиметься клапанів. Ті з них, що будуть на той час відкриті чи закриті, такими й залишатимуться. Тож сорокухи зможуть спокійнісінько пройти мережею труб, не потерпаючи, що їх змиє водою чи затопить. Лишалося тільки знайти прохід до водозбігів.

Сестриця Убийкіготь задерла голову і нюхнула повітря. У рурах витав терпкуватий, затхлий бібліотекарський дух, аж у неї сласно тремтів язик Обличчя сорокухи розпливлося в усмішці.

Матінка Шматуй-пазур проверещала команду, і загін сорокух та бойові зграї стали наповнювати труби, вибираючи собі, які сухіші. Сестриця Убийкіготь повела своїх сестриць-сорокух рурою, звідки дзюрила тонесенька водяна цівка. Вода, від якої мокло пір’я між кігтями, була їй осоружна, але вона розуміла, що струмочок виведе їх куди слід.

Сестриця Убийкіготь провадила сорокух риштаками, звертаючи то ліворуч, то праворуч, її гострий зір і непомильний слух допомагали орієнтуватися у лабіринті рур. Вона йшла і слухала, як за стінками жебонить вода — потужні струмені, що змітають усе на своєму шляху. Досить переладнати клапани, і та вода затопить їх умить і змиє до тванистих берегів бон-доків.

Поминувши ще одну шлюзову розв’язку, за якою ревіли водяні потоки, Сестриця Убийкіготь кудкудакнула, раденька, що продажний хлопчисько не надурив сорокух. I її загін, і решта сорокушачих бойових зграй безперешкодно просувалися трубами. Одна за одною вони пірнали у простору долішню камеру, розміщену в далекому західному кінці Головного тунелю. Дехто вже нишпорив по трубах та каналах, на які тамтой розгалужувався.

Матір-Шматуй-Пазур піднесла оперені руки і засичала, домагаючись тиші.

— Зачекайте, сестри — покликнула вона. — Зачекайте!

Сестриця Убийкіготь, — вона вже й собі лаштувалася пурнути в тунель, затрималася, гамуючи розчарування, що хвилею здіймалося в ній. Зачекати? Коли до місця вже палицею докинути? Ні, сподіватися, що вони зупиняться, — то вже занадто. Ге, вона вже виразно чула бібліотекарський дух. Вона вже майже чула їх на смак! Їхні пухкенькі, тлустенькі серця… Терпкувату печінку…

— Пам’ятаймо, сестри, — об одинадцятій вдарять гобліни, — провадила Матір Шматуй-пазур. — I ми не повинні їм перешкоджати. Хай драпіжники вполюють свою здобич. А потім, зробивши свою справу, хижаки самі перетворяться на дичину. Нашу дичину! I ми поласуємо тими й тими!

Орбікс Ксаксіс, Найвищий Сторож Вежі ночі, добре розрахував свій час. Звернуло за полудень, а Очисний обряд так і не почався. Уже й ніч запала, і Жмура — кремезного гобліна зі жмуточками волосся на вухах та шрамом через усю щоку і випнуту щелепу — брала нудьга. Він збавив на своєму посту майже дев’ять годин: дожидав сигналу спустити ритуальну клітку. Десять годин! Гоблін уже вагався, чи обряд сьогодні взагалі почнеться…

I тут — скоро надолині, в Нижньому місті, вибило дев’яту — Жмур добачив біля дверей якийсь рух. На поміст, маючи чорною мантією, вийшов Орбікс. Найвищий Сторож рушив до Жмура — і той поспішив сісти рівно. Важко вгадати, що на умі в Орбікса, заличкованого машкарою та окулярами, тож краще не зраджувати своєї стоми!

— Жмуре, заклинаю тебе, — звернувся Орбікс. — Хай клітка спускається якомога рівніше і тихіше. Припильнуй, щоб усе було як належить.

— Слухаюсь, — муркнув дрібногоблін, подаючись уперед на своєму високому сідалі, яким увінчувався спусковий механізм. Він змотав вільний кінець плетеної линви і перевірив балансирні гирі.

Жмур сидів спиною до помосту і не бачив, як на нього ступив Леддікс у супроводі чотирьох Сторожів — кремезних плескатоголовців. Дрібногоблін обернувся. Між гоблінами йшли в’язні — їх було двоє. Один — дівчина, бліда, виснажена, з запалими очима та тремтячими губами. Коси м’яко спадали їй на плечі. Другий — юнак. Стрункий, жилавий, весь потовчений. Він легенько потирав голову біля вуха. Жмур упізнав бранця — одного з особливих радників Найвищого Сторожа. Як же його звали?

— Мужайся, Маґдо, — долинув до Жмура приглушений хлопців голос, коли обоє в’язнів, оточені здоровенними Сторожами, наближалися до клітки. — Не дай їм того, чого вони хочуть. Ти — краща, ніж вони, не забувай!

Орбікс Ксаксіс повернувся до них.

— Он як? — запитав він глузливо, тицяючи свою машкару просто в обличчя хлопцеві. — Ксанте, ти мене розчарував, — просичав з-під маски Найвищий Сторож. — Ти навіть не уявляєш, як мене розчарував. — Він кивнув головою на Маґду й обурено вигукнув: — Ганьба — дати себе заморочити якійсь бібліотекарській погані!

Ксант стояв, спустивши очі додолу, і мовчав.

— Але для тебе ще не все втрачено. Чого жадають скельні гемони? Смачненького бібліотекарського м’ясця. Тож якщо ти кинеш їм дівчину, то, може, й порятуєш свою шкуру. — Орбікс хихикнув. — Ну, то як, Ксанте? Махнеш на неї і п о дбаєш про себе? Чи хай краще тебе зжеруть укупочці з нею?

Ксант уперто мовчав.

— Запхайте їх у клітку! Починаймо обряд, — зарепетував Орбікс.