Незнайко на Місяці - Микола Миколайович Носов

— Ви тільки візьміть мене, я обов'язково потовстію, — відповів Козлик.

— От ти спочатку потовстій, а тоді я тебе візьму, — сердито буркнув хазяїн.

— А чи не можна в такому разі ось йому кухарем? — показав Козлик на Незнайка. — Він, здається, товстіший за мене.

— Але ж ти сказав, що він офіціант, а не кухар, — заперечив хазяїн.

— Це нічого. Він може й кухарем.

— Ти справді вмієш готувати їжу? — звернувся хазяїн до Незнайка.

— Точно не скажу, бо ні разу не пробував, — відповів Незнайко. — Треба спробувати.

— Ні, — відповів хазяїн. — Мені такий кухар не потрібен. І взагалі мені кухар не потрібен. У мене вже є кухар.

— Тоді візьміть його за помічника, — запропонував Козлик.

— І помічник не потрібен.

— Тоді візьміть нас за офіціантів.

— І офіціанти не потрібні. Мені й своїх офіціантів доведеться звільняти. Бачиш, відвідувачів зовсім нема.

— Ну візьміть нас хоч посуд мити, — не вгавав Козлик.

— У мене є кому мити посуд, — махнув хазяїн рукою.

— Якийсь осел! — вилаяв Козлик хазяїна, коли вони з Незнайком вийшли на вулицю. — Ну скажи, будь ласка, яка йому різниця, хто з нас кухар, ти чи я, якщо йому взагалі кухарі не потрібні? Тільки час на розмови змарнували!

В другому ресторані розмова була приблизно така ж. Довідавшись, що Незнайко та Козлик згодні працювати в його ресторані, бути кухарями, офіціантами, буфетниками, пекарями, касирами, перемивальниками посуду, натирачами підлоги, директорами, нічними сторожами, швейцарами, хазяїн запитав:

— І ви все це можете?

— Все можемо, — запевнив Козлик.

— А пророкувати майбутнє не можете?

— Чого ні, того ні, — розвів Козлик руками. — Пророкувати майбутнє, на жаль, не можемо.

— А я от вам напророчу ваше майбутнє, — сказав хазяїн. — Зараз ви вилетите за двері й ніколи більше сюди не повернетесь.

— Чому ж? — спитав Козлик.

— Тому що я так напророчив.

— Цей теж осел! — виніс свій присуд Козлик, опинившись за дверима. — На його місці я б не гірше пророкував.

У наступному ресторані розмова була ще коротша. Не встиг Козлик роззявити рота, як хазяїн грюкнув кулаком по столу і гаркнув:

— Геть! І щоб я тебе більше не бачив!

— Коротко, але не зовсім чемно! — мовив Козлик.

Цілком зрозуміло, що ці слова теж були сказані вже на вулиці.

Перші невдачі не збентежили Козлика. Вони з Незнайком ще довго ходили по ресторанах, але всюди їм відмовляли, насміхалися з них. Після цього вони почали ходити по магазинах, бажаючи найнятися продавцями. З таким же успіхом. Власники магазинів цікавилися більше покупцями, ніж продавцями.

Скоро настав вечір. Повсюди спалахнули яскраві вогні реклам. Центральні вулиці міста, куди забрели в цей час Незнайко з Козликом, засяяли електричним світлом, задзвеніли веселощами й музикою. Кругом гуляли й танцювали коротульки, скрипіли гойдалки, оберталися каруселі, чортові колеса та інші пристосування для веселого дозвілля. У цьому відношенні Сан-Комарик нічим не відрізнявся від інших великих місячних міст.

Незнайко та Козлик заздро поглядали на коротульок, які сиділи біля ресторанів за столиками і їли різні смачні страви. Дивитися на все це й не мати можливості втамувати голод було дуже тяжко.

— Найкращий спосіб заглушити апетит — це дивитись у криві дзеркала, — сказав Козлик. — Я особисто завжди так роблю. Коли смієшся, голод не так сильно відчувається.

Вони почали бродити вздовж кривих дзеркал, виставлених край тротуару, і роздивлятися свої відображення. Одно з дзеркал так спотворило їхні фізіономії, що Незнайко й Козлик, незважаючи на кепський настрій, не змогли втриматись од сміху.

Посміявшись, Незнайко помітив, що їсти справді хочеться менше. В цей час вони побачили коротульок, які стовпилися перед невеличким дерев'яним помостом, над яким красувалася вивіска: «Веселий балаганчик». На помості за завісою, зробленою із звичайного простирадла, стояв якийсь кумедний коротулька. Він просунув голову в круглий отвір посеред простирадла, а глядачі, які стояли біля помосту, шпурляли в нього гумовими м'ячами, цілячись просто в обличчя. Коротулька кумедно кривлявся й безглуздо шарпався то в один бік, то в другий, стараючись уберегти обличчя від ударів, і це дуже звеселяло глядачів.

Почувши сміх, Незнайко та Козлик підійшли ближче й теж почали реготати, дивлячись кумедні гримаси цього потішного коротульки.

— Навіщо ж він так? — спитав, задихаючись від сміху Незнайко. — Це ж, мабуть, боляче, коли по обличчю м'ячем?

— Звісно, боляче, — відповів Козлик. — Але ж треба якось заробляти на життя. Йому хазяїн платить за це.

І Незнайко побачив хазяїна балаганчика. Він стояв біля великої білої корзини, доверху наповненої гумовими м'ячами. Кожен, хто хотів шпурнути м'яча в коротульку, платив господареві сактик. Якраз у цю мить якийсь глядач, бажаючи потішити себе й інших, заплатив одразу за п'ять м'ячів і почав шпурляти їх в обличчя коротульки. Від чотирьох м'ячів коротульці вдалося ухилитися, зате п'ятий влучив йому просто в око, та з такою силою, що повіка вмить розпухла. Око в бідолахи заплющилось і перестало бачити. Зляканий коротулька сказав, що сьогодні він уже не зможе працювати, й пішов додому. Хазяїн балаганчика, однак, не розгубився і, вилізши на поміст, закричав:

— Ану, друзі, хто хоче заробити три фертинги? Плачу цілих три фертинги тому, хто протримається до закриття.

— Ставай сам! — закричав хтось із глядачів. — Ану підставляй свою товсту пику!

В цей час Козлик швидко пробрався крізь натовп і, вискочивши на поміст, сказав:

— Давай я спробую.

— Спробуй, спробуй! Тільки не пищи, коли дістанеш м'ячиком по носі, — почулося з натовпу.

Усі навкруг засміялися. Стараючись не звертати уваги на насмішки коротульок, Козлик сховався за завісу й просунув у отвір голову. Він одразу ж побачив, що завіса не давала можливості сильно відхиляти голову й діяти тут треба якнайспритніше. Не встиг він оглянутися довкола, як «гра» почалась і досить влучно кинутий м'яч стукнув його по лобі.

Це на секунду приголомшило Козлика й нагадало, що ловити гав тут не можна. Після першого удару по лобі було кілька сильних ударів по щоках, а один м'яч влучив йому навіть у ніс. Але найдужчий удар припав йому в вухо. Біль був такий, що у Козлика мимоволі виступили на очах сльози. Щоб якось ухилитись від м'ячів, він шарпався з одного боку в другий, кріпко зажмурився, стараючись уберегти очі, і від цього виходили дуже смішні гримаси.

Глядачі веселилися від душі. Почувши сміх, до натовпу приставали нові перехожі. Торгівля м'ячами йшла дуже жваво. Хазяїн ледве встигав брати гроші.

Але Незнайкові цього разу було не до сміху. Він стежив за рухами свого друга, серце йому завмирало, і Незнайко переживав таке почуття, ніби удари сипалися не на Козлика, а на нього самого. Він ладен