Артеміс Фаул. Зрада Опал - Йон Колфер

Самотнє життя злодія більше йому не подобалося так, як раніше. Не було ніякого бажання вишукувати жертви. Але його приваблювали пригоди і геніальні плани. Може, існує якийсь спосіб поєднати його кримінальний геній з новою мораллю? А що, як ста­ти сучасним Робіном Гудом? Красти у багатіїв і роз­давати бідним? Можна просто красти в багатіїв. Ви­правлятися треба потроху.

У кишені щось завібрувало. Артеміс витягнув ма­ленький комунікатор. Зовсім як той, що вони лишили в транспортері Опал Кобой. Хлопець пригадав, як Холлі щось сховала у нього в кишені. Вона хотіла підтримувати зв’язок.

Артеміс підвівся, відкрив екран і побачив усміх­нене обличчя Холлі.

— Бачу, додому ви дісталися. Вибач за снодійне. Сул справжня свиня.

— Не страшно. Нічого поганого не сталося.

— Ти змінився. Старий Артеміс уже волів би помсти.

— Старий.

Холлі озирнулася.

— Послухай, я не можу довго говорити. Довелося скористатися піратським підсилювачем, щоб сигнал потрапив до тебе. Цей дзвінок коштує силу-силенну грошей. Мені потрібна послуга.

Артеміс посміхнувся.

— Чомусь мені ніхто не телефонує просто щоб привітатися.

— Наступного разу. Обіцяю.

— Запам’ятаю. Що за послуга?

— Ми з Мульчем маємо першого клієнта. Він продає витвори мистецтва. У нього викрали карти­ну. Я нічого в цьому не тямлю, тож вирішила зверну­тися до експерта.

Артеміс посміхнувся.

— Здається, я маю трохи досвіду в цій царині. Розкажи, що сталося.

— Справа ось у чому. Непомітно потрапити на виставку неможливо, як і вийти звідти. Але картина зникла. Навіть цілителі не володіють такою магією.

Артеміс почув кроки на сходах.

— Зачекай хвилинку, Холлі. Хтось іде.

У кімнату увійшов Батлер із пістолетом у руках.

— Щойно опритомнів,— сказав він.— Із вами все гаразд?

— Так,— відповів Артеміс.— Можеш це прибрати.

— Сподівався, що Сул досі тут, і можна його тро­хи полякати.— Батлер підійшов до вікна, відсунув прозорі завіси.— Автомобіль наближається. Батьки повертаються з Вестміту. Нам би узгодити свої істо­рії. Чому ми повернулися з Німеччини?

Артеміс задумався.

— Скажемо просто, що скучив за домом, скучив за батьками. Це майже правда.

Батлер посміхнувся.

— Мені подобається. Сподіваюся, більше цей привід не знадобиться.

— Хотілося б.

Батлер простягнув згорнуте полотно.

— А що з цим? Ти уже вирішив, що з ним робити?

Артеміс узяв «Ельфійку-злодійку», розстелив на ліжку. Дуже красиво.

— Так, старий друже. Я вирішив, що з ним роби­ти. Чи не міг би ти зустріти батьків біля дверей? Мені потрібно відповісти на дзвінок.

Батлер кивнув і кинувся вниз, перестрибуючи че­рез три сходинки.

Артеміс повернувся до комунікатора.

— А тепер, Холлі, повернімося до твоєї проблем­ки. Ти не подумала, що картина може досі лишатися в приміщенні? Злодій міг просто її перевісити.

— Це перше, що спало мені на думку. Я думала, ти геній, Артемісе. Увімкни мозок!

Хлопець почухав підборіддя. Важко зосередитись. Біля будинку прошелестіли шини, він почув голос мами, що виходила з автомобіля.

— Арті? — гукнула жінка.— Спускайся. Ми хочемо тебе побачити.

— Спускайся, Арті! — крикнув батько.— Приві­тай нас удома.

Артеміс зрозумів, що посміхається.

— Холлі, чи не могла б ти зателефонувати пізні­ше? Зараз я трохи зайнятий.

Холлі вдала, що хмуриться.

— Гаразд. П’ять годин. І придумай щось, будь ласка!

— Не хвилюйся, придумаю. І про рахунок за по­слуги не забуду.

— Деякі речі не змінюються,— сказала Холлі й відключилася.

Артеміс швидко сховав комунікатор у сейф. Біля сходів на нього вже чекала мама з широко розкрити­ми обіймами.

ЕПІЛОГ

Стаття з «Айріш Таймс», написана Юджином Дрісколлом, кореспондентом рубрики «Культура»

Минулого тижня весь світ мистецтва святкував по­вернення загубленої картини Паскаля Ерве, фран­цузького імпресіоніста. Чутки про існування «Ельфійки-злодійки» (олія, полотно) підтвердилися, коли картину прислали в Дувр у Парижі. Якийсь любитель мистецтва скористався звичайною поштою, щоб пе­редати музею цей безцінний шедевр. Автентичність роботи підтвердили шість незалежних експертів.

Представник Дувра заявив, що картину вистав­лять наступного тижня. Отже, вперше за століття шанувальники мистецтва зможуть побачити шедевр Ерве.

Але найцікавіше в усій цій історії — записка, що супроводжувала «Ельфійку-злодійку». В ній просто зазначено: «Далі буде».

Чи не збирається хтось повернути народові втра­чених майстрів? Якщо так, стережіться, колекціоне­ри. Тепер жодна схованка не зможе бути цілком без­печною. Кореспондент чекає, затамувавши подих. «Далі буде». Цінителі мистецтва по всьому світу спо­діваються на це!

ВІДГУКИ ПРО «АРТЕМІСА ФАУЛА»

Ще ніколи злочинний розум не отримував стіль­ки схвальних відгуків.

«Читається, як найшвидші і найсмішніші комік­си, що потрапляли вам до рук». Daily Telegraph

«Гарячкова суміш реальних, уявних та ельфій­ських гаджетів. Від лазерних пістолетів до стирачів пам’яті, від літальних апаратів на батареях до антирадіаційних костюмів,— пору1! із ними Q’Look від Джеймса Бонда — дитяча гра». Guardian

«Злочинно блискуче». Independent

«Ритмічно, грайливо і дуже смішно, винахідли­вий мікс міфу і реальності, магії та злочинності». Time

«Колфер має хист змушувати людей сміятися двічі: вперше просто від радості над винахідливістю його творів, а вдруге над енергією гумору». Sunday Times

«Смішні, швидкі, кінематографічні пригоди». Financial Times

«Швидко, смішно і дуже цікаво». Daily Mail

«Повно дій, зброї, гномів, що пускають вітри, і репліку стилі Чандлера». Evening Standard

Небесне місто, ельфи

КАР'ЄРА Холлі Шорт як приватного детектива складалася не зовсім так, як вона сподівалася. Пере­важно тому, що за останні кілька місяців ельфійське телебачення присвятило їй навіть не один, а цілих два спецвипуски. Важко лишатися непомітним, коли твоє обличчя час від часу досі з’являється на екрані.

— Пластична операція? — запропонував голос у голові.

І це зовсім не перша ознака божевілля, а її парт­нер Мульч Діггумс, що звертався до неї через навуш­ник.

— Прошу? — запитала вона в мікрофон — крихіт­ний чіп кольору шкіри, приклеєний до горла.

— От дивлюся на постер з твоїм прославленим об­личчям і думаю, що тобі варто зробити пластичну операцію, якщо ми хочемо зберегти бізнес. І я маю на увазі справжній бізнес, а не цю гру в мисливців за го­ловами, бо вони — найгірші з найгірших.

Холлі зітхнула. Партнер має рацію. Навіть зло­чинцям довіряють більше, ніж мисливцям за голо­вами.

— Кілька імплантів, інша форма носа,— і навіть найкращі друзі тебе не впізнають,— продовжив Мульч Діггумс.— Ти ж і так не королева краси.

— Навіть не думай,— відрізала Холлі. їй подоба­лося її обличчя. Воно нагадувало про маму.

— А спрей