Артеміс Фаул. Зрада Опал - Йон Колфер

Невже в них Холлі вистрілила? Невже те, що каже Сул, правда? Вона справді перейшла на інший бік закону?

Трабл простягнув руку вперед, торкнувся вір­туального екрана. Позначив ракети як мішень. Що­йно вони наблизяться на потрібну відстань, ком­п’ютер вистрілить у них лазерним променем. Трабл вивів корабель на середину підйомника, щоб лазе­ри мали найдовшу з можливих ліній вогню. Лазери можуть щось зробити, лише якщо стрілятимуть по прямій.

Через три хвилини з-за рогу вилетіли ракети. Трабл ледве встиг їх помітити, а комп’ютер уже зро­бив два швидких постріли, і ракети було знищено. Ударної хвилі, пом’якшеної протиударним гелем, майор Кельп майже не відчув.

На візорі відкрилося ще одне вікно. Щойно під­вищений командир Арк Сул.

— Майоре, ви уповноважені відповісти вогнем на вогонь. Бийте з відповідною силою.

Трабл вилаявся.

— Але, командире, на борту ж може перебувати Холлі.

Сул підвів руку, обриваючи його слова.

— Капітан Шорт відкрила нам свої наміри. Стрі­ляйте.

Фоулі мовчати не став.

— Зачекай з вогнем, Трабле. Ти ж знаєш, що то не Холліних рук справа. Ті ракети мала випустити Опал Кобой.

Сул стукнув кулаком по столу.

— Як ти не бачиш правди, віслюче? Хіба тобі очі засліпило? Що має зробити Шорт, аби переконати тебе, що вона зрадниця? Надіслати тобі електронно­го листа? Вона вбила свого командира, зв’язалася із злочинцем і вистрілила в ЛЕПівський транспортер.

— Ні! — не відступав Фоулі.— Це лише так зда­ється, запевняю. Але має бути інше пояснення. Про­сто дайте Холлі шанс самій усе розказати.

У Скупа аж іскри з очей полетіли.

— Замовкни, Фоулі! Яка твоя справа? Віддавати бойові накази? Ти цивільний, отже відключись від лінії.

— Трабле, послухай,— почав Фоулі, але Сул його відключив.

— А тепер,— сказав командир, заспокоюючись,— виконуй мій наказ. Стріляй у той транспортер.

Украдений транспортер було вже Добре видно. Трабл збільшив його зображення на візорі й одразу помітив три речі. По-перше, у транспортера браку­вало комунікаційної щогли. По-друге, то було ван­тажне судно, не пристосоване для пострілів ракета­ми, і по-третє, він побачив у кабіні пілота Холлі Шорт. Обличчя в неї було похмуре і непокірне.

— Командире Сул,— сказав він.— Уважаю, що ми маємо пом’якшувальні обставини.

— Я сказав, стріляй,— заскреготів Сул.— Ти маєш мені підкорятися.

— Так, сер,— сказав Трабл і вистрілив.

Холлі дивилася на екран радару, не зводила з ра­кет Опал немигаючих очей. Пальці її так учепилися в кермо, що аж гума скрипіла. Розслабилася вона лише тоді, коли гострий як голка бойовий транспор­тер знищив ракети і пролетів повз уламки.

— Жодних проблем,— посміхнулася вона решті команди.

— Для нього,— зауважив Артеміс.— Але не для нас.

Бойовий транспортер завис над ними, тонкий і смертельно небезпечний, залив їх світлом дюжини прожекторів. Холлі примружилася на бліде світло, намагаючись роздивитися, хто сидить у капітан­ському кріслі. Відкрилися отвори на носі корабля, і з них висунулися металеві конуси.

— Не дуже добре,— сказав Мульч.— Вони збира­ються в нас стріляти.

Дивно, але Холлі посміхнулася. «Добре,— поду­мала вона.— Комусь я там подобаюсь».

Комунікаційний клин швидко подолав коротку відстань між транспортерами і увійшов у корпус украденого корабля. З отворів на підошві клина витік швидкозастигаючий герметик, і конус міцно закріпився на стіні. Гостра верхівка відскочила і по­котилася по підлозі. Під ним була конусоподібна колонка.

Приміщення наповнив голос Трабла Кельпа.

— Капітане Шорт, я маю наказ стріляти у вас. Цей наказ я щойно відмовився виконувати. Тож почи­найте говорити і дайте мені необхідну інформацію, щоб урятувати нашу кар’єру.

І Холлі заговорила. Вона виклала Траблу скороче­ну версію: як Опал спланувала всі події, як її можна знайти, якщо обшукати шахту.

— Цього вистачить, щоб зберегти ваше життя,— сказав Трабл,— Хоча офіційно ви і всі, хто перебуває в транспортері, заарештовані, доки ми не знайдемо Опал Кобой.

Артеміс відкашлявся.

— Перепрошую. Не думаю, що ваші повноважен­ня поширюються на людей. Заарештовувати мене і мого друга незаконно.

Трабл зітхнув. У колонці немов хтось пошкрябав шмерґелевим папером.

— Не важко здогадатися: Артеміс Фаул. Так? Так я і думав. Ви, люди, знову тут. Скажімо, ви гості ЛЕП, якщо від цього вам полегшає. Ну а тепер наша група захвату подбає про Опал та її помічників. Ви повер­таєтесь зі мною до Небесного міста.

Холлі хотіла заперечити. Вона сама хотіла впійма­ти Опал. Вона хотіла отримати особисте задоволен­ня, коли власноруч проведе мстиву піксі до тюремної камери. Але вони були не в тому становищі, щоб відстоювати свої права, тож вона вирішила підкори­тися наказу.

ГЛАВА 11: ОСТАННЄ ПРОЩАННЯ

Е7, Небесне місто

КОЛИ вони повернулися в Небесне місто, транспортер оточила група солда­тів ЛЕП. На борт піднялися поліцейські, викрикуючи команди, але варто їм було побачити Батлера, як їхня зухвалість випарувалася, як краплі дощу на гарячому асфальті. їм казали, що ця людина велика. Але ж не настільки! Він був про­сто велетенський. Немов гора.

Батлер винувато посміхнувся.

— Не хвилюйтеся, маленькі ельфи. На більшість людей я справляю таке саме враження.

Поліцейські з полегшенням зітхнули в унісон, коли Батлер спокійно погодився піти за ними. Вони б,

звісно, його приборкали, якби він став чинити опір, але цей величезний Чоловік Бруду міг би на когось упас­ти ненароком.

Затриманих провели в зал очікування для важли­вих осіб, вигнавши звідти кількох буркотливих юристів і бізнесменів. Усе було дуже цивільно: смач­на їжа, чистий одяг (утім, не для Батлера) і розваги. Але вони лишалися під вартою.

Через півгодини в кімнату увірвався Фоулі.

— Холлі! — закричав він, обхоплюючи її своїми волохатими руками.— Я такий радий, що ти жива.

— І я, Фоулі,— посміхнулася Холлі.

— Міг би і зі мною привітатися,— похмуро бурк­нув Мульч.— «Як справи, Мульче? Давно не бачили­ся, Мульче. Ось твоя медаль, Мульче».

— Твоя правда,— погодився кентавр і обхопив волохатими лапами не менш волохатого гнома.— Радий тебе бачити, Мульче, хоча ти і втопив мого транспортера. Але медалі не отримаєш.

— І все через отой транспортер! — обурився Мульч.— Якби я того не зробив, твої б кістки зараз були поховані під ста мільйонами тон розтопленого заліза.

— Слушно,— кивнув кентавр.— Розкажу про це на слуханні,— Він повернувся до Артеміса: — Бачу, тобі вдалося нас надурити, Артемісе.

Хлопець посміхнувся.

— На щастя для нас усіх.

— Так. Більше ніколи не зроблю такої помилки і не стиратиму тобі пам’ять.— Він щиро потиснув хлопцеві руку.— Ти був другом Народу. І ти, Бат­лере.

Охоронець сидів, зігнувшись,