Артеміс Фаул. Зрада Опал - Йон Колфер

— Чутки. Жодних доказів.

Опал повернулася до Сканта.

— Може, це тому що той гном розумний, на відмі­ну від тебе? Може, він не хоче, щоб його спіймали? — За мить піксі уже зібрала всі факти докупи.— Отже, вони мають гнома-злодія, транспортер і вибухівку. Шорт має знати, що ці жалюгідні гранати не пошко­дять нашого корпусу, тож навіщо їх кидати? Хіба...

Вона немов отримала удар під шлунок.

— О, ні,— простогнала вона.— Вони нас відволі­кали. А ми сиділи, як дурні, і дивилися на ліхтарики. А в цей час...

Вона відштовхнула Сканта і кинулася в пасажир­ський відсік.

— Бомби! — закричала Опал.— Де вони?

Скант підійшов до стільця.

— Не хвилюйтеся, міс Кобой, вони прямо...— Останнє слово застрягло у нього в горлі.— Е-е... вони були прямо тут. На стільці.

Опал схопила маленьку рацію.

— Вони зі мною граються. Скажи, що ти поклав запасний у безпечне місце.

— Ні,— з нещасним виглядом зізнався Скант.— Заряди були разом.

Мерв пройшов повз нього до вантажного відсіку.

— Машинний відсік відчинено! — Він сунув голо­ву в люк. Голос приглушили панелі підлоги.— Гумо­ве кільце навколо стрижня подерли. І лишилися слі­ди. Тут хтось був.

Опал відкинула голову і закричала. Для такої мі­ніатюрної істоти кричати вона могла дуже довго. Урешті-решт вона видихлася.

— Летіть за транспортером,— прохрипіла вона, коли знову набрала в легені повітря.— Я сама скон­струювала ті бомби, і їх не можна знешкодити. Ми все одно можемо їх підірвати. Принаймні, підірвемо наших ворогів.

— Так, міс Кобой,— хором відгукнулися Мерв і Скант.

— Не дивіться на мене! — гримнула Опал.

Брати Брілл кинулися до кабіни пілота, намага­ючись одночасно кланятися, дивитися під ноги, не думати ні про що небезпечне, а найголовніше — не випускати гази.

Мульч чекав на ЛЕПівський транспортер на умов­леному місці. Батлер відчинив двері і за комір затяг­нув гнома всередину.

— Вони в тебе? — нетерпляче запитав Артеміс.

Мульч передав йому торбу.

— Ось вони! І доки ти не спитав, рацію я зали­шив.

— Отже, усе пройшло за планом?

— Абсолютно,— відповів Мульч, навіть і не поду­мавши згадати діамант у шлунку.

— Чудово,— сказав Артеміс і пройшов повз гно­ма до кабіни пілота.

— Летимо,— крикнув він Холлі.

Холлі вже спрямувала транспортер до підйомни­ка, лише утримувала його на гальмах.

— Уже полетіли,— сказала вона, відпустила галь­ма і додала газу.

ЛЕПівський транспортер вискочив Із-поза скелі, як камінь із катапульти.

Артемісові ноги відірвало від підлоги, і він затрі­потів, як прапор на вітрі. Його б уже давно по стіні розмазало, не вхопись він за крісло Холлі.

— Скільки маємо часу? — запитала Холлі, намага­ючись подолати перевантаження, що не давало роз­тулити рота.

Артеміс підтягнувся до пасажирського сидіння.

— Хвилини. Рудне тіло досягне глибини ста шес­ти миль рівно через чверть години. Опал кинеться за нами будь-якої секунди.

Холлі тримала транспортер якнайближче до сті­ни, маневруючи між вежами скель. Нижня частина Е7 була досить рівною, але ця ділянка проходила че­рез кору, тож повторювала всі розломи між плитами.

— Спрацює, Артемісе? — спитала Холлі.

Артеміс подумав.

— У мене було вісім варіантів, і цей — найкра­щий. Але навіть зараз маємо лише шістдесят чотири відсотки шансів на успіх. Найголовніше — відволік­ти Опал, щоб вона не дізналася правду. Довіряю це тобі, Холлі. Впораєшся?

Холлі вчепилася пальцями в кермо.

— Не хвилюйся. Нечасто мені доводиться так по­літати. Опал так намагатиметься нас наздогнати, що більше ні про що не думатиме.

Артеміс подивився крізь лобове скло. Вони летіли прямо вниз, до центру Землі. Швидкість була такою, що їх буквально пришпилило до крісел. Темнота підйомника немов смолою огорнула транспортер, лишивши тільки конус світла від фар. І той конус ви­хоплював на шляху чудернацькі каменисті утворен­ня, що летіли просто на них. Холлі якось удавалося їх оминати, не натискаючи на гальма.

На плазмовому екрані пляма газових аномалій, де був корабель Опал, посунулася вздовж екрана.

— Вони нас переслідують,— прокоментувала Хол­лі, кинувши погляд на екран.

У Артеміса шлунок мало не у вузлик зав’язався від нудоти, хвилювання, втоми й азарту.

— Добре,— сказав він сам собі.— Погоня почалася.

Біля входу в Е7 Мерв учепився в кермо невидимо­го транспортера. Скант стежив за інструментами, а Опал віддавала накази і читала нотації.

— Чи засікли ми сигнали від бомб? — мало не скреготіла вона зубами.

«Її голос дратує дедалі більше»,— подумав Скант, але не дуже голосно.

— Ні,— відповів він,— Нічого. А це означає, що вони в їхньому транспортері. Захист блокує сигнал. Потрібно підібратися ближче, аби я змогла спробу­вати надіслати сигнал детонатора. Може, пощастить.

Голос у Опал став іще неприємнішим.

— Ні! Ми не можемо їх підірвати, доки транспор­тер не опиниться на глибині сто шість миль. Якщо вибух станеться тут, рудне тіло не змінить напрямку. А що це за дурний комунікатор? Щось з’ясував?

— Нічого,— відгукнувся Скант.— Якщо і є інший, то його вимкнено.

— Ми завжди можемо повернутися до складу Зіто,— сказав Мерв.— Там іще з дюжину таких бомб.

Опал нахилилася через сидіння і заколотила по плечах Мерва своїми крихітними кулачками.

— Ідіоте. Дурню. Недоумку. Ти береш участь у змаганні на дурість? Так? Якщо ми повернемось до Зіто, то коли повернемось, рудне тіло буде уже за­надто глибоко. Не кажучи вже про те, що капітан Шорт представить ЛЕП свою версію подій, і вони почнуть розслідування. Потрібно підлетіти ближче і підірвати. Навіть якщо не проб’ємо вікно для руд­ного тіла, знищимо свідків.

Транспортер Опал був обладнаний датчиками на­ближення, підключеними до навігаційної системи, тож хвилюватися про зіткнення зі стіною тунелю або сталактитами не було потреби.

— Скільки іще потрібно, щоб ми опинилися в зоні дії детонатора? — гримнула Опал. Немов во­рона каркнула.

Мерв швидко підрахував.

— Три хвилини. Не більше.

— Яка тоді буде глибина?

Іще трохи підрахунків.

— Сто п’ятдесят п’ять миль.

Опал наморщила носика.

— Може спрацювати. Припустимо, обидві бом­би у них. Вибух, навіть якщо він буде спрямований не зовсім так, як ми планували, все одно може про­бити стіну. Це наш єдиний варіант. Якщо нічого не вийде, принаймні ми матимемо час щось зміни­ти. Щойно вони досягнуть позначки сто п’ять, ак­тивуй детонатор. Надсилай тривалий сигнал. Може, пощастить.

Мерв відкинув пластикову кришку над кнопкою детонатора. Лишилося кілька секунд.

Таке враження, що нутрощі Артеміса намагалися вискочити через горло.

— Цьому кориту потрібен новий гіроскоп,— ска­зав хлопець.

Холлі ледь