Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

Хлопці сиділи, співчутливо й сердечно дивлячись в очі один одному.

— Отак воно…— зітхнув Адам і поклав руку на плече Ліпці.

Після цих щирих, напрочуд промовистих і мудрих слів на якийсь час запала тиша.

На подвір’ї залунав співучий чоловічий голос:

Це приватник-водовоз сповіщав усіх про своє прибуття. Час від часу голос переставав його слухатись, тоді спів уривався «Шановні громадяни, всього п’ять злотих за повне відро нектару!»), і водовоз починав дзвонити. Він завжди мав при собі великий латунний дзвоник і дзвонив у нього так майстерно, наче все життя тільки те й робив, що служив відправи. Якось Качурова мати, замислившись, навіть навколішки стала, бо їй здалося, що вона в костьолі. А втім, хтозна, чи Качур усе це не вигадав. Достовірним є тільки те, що Красностав, якай стоїть на пагорбі, не має води. Є в ньому кілька криниць, але це все одно що крапля в пустелі. Таке становище може тішити тільки Казика Врубеля, який хворів на хронічну скаженівку. І тепер свою глибоку відразу до купання він обгрунтовує з точки зору економіки: «Знаєте, скільки така купіль коштує? Аж десять злотих. Мати наливає в балію два відра води. Я не можу собі дозволити такого марнотратства».

Одначе сьогодні Казиків клопіт блідне на тлі невдач, що їх переживає Богдан. З належною повагою вислухавши арію водовоза, Богдан почав звіряти свої біди Гаєвському:

— Це, мабуть, найчорніший день у моєму житті.

— Мені теж нелегко…— впав у глибоку задуму Адам.

— А мені важче! — Богдан енергійно виборював пальму першості в цьому поєдинку на право бути більш засмученим. — Я навіть не обідав сьогодні.

— Бреши більше, — зневажливо кинув Адам, — зроду не повірю.

— Слово честі. Відсунув тарілку і прийшов до тебе. В тебе скибки хліба не знайдеться?

— Тут нема…

— От біда. Помру від виснаження.

Богдан безсило звісив голову, ніби показуючи, що це не жарти, що він тримається з останніх сил.

— А вчора мав бути прекрасний день. — Замість хліба Адам вирішив нагодувати друга оптимістичними спогадами.

— Вчора? — Богдан надлюдським зусиллям підвів голову. — Хіба було якесь учора? Щось я не пригадую.

Він кілька разів глибоко зітхнув, уважно розглянувся по всіх кутках підвалу і змовницьки прошепотів:

— Ти повинен умовити вчителя, щоб ми поїхали в Щецін… а не до Варшави. Адже нам обіцяли екскурсію в Щецін. Це для мене справа життя і смерті. Умовиш?

— Я б не хотів до Варшави.

— Дурний ти, нічого не розумієш.

— А що я маю розуміти?

Богдан зірвався з ослона, обережно визирнув у коридор, щільно причинив двері й навіть підпер їх важким столиком. Коли він повернувся до Адама, обличчя його було таке, ніби йому щойно сповістили: за годину настане кінець світу.

— В Щеціні є порт! — аж захлинувся він, нетямлячись від своєї приголомшливої звістки.

— Мабуть, є…

— І справжні пароплави…

— Мабуть…

— От бачиш! — Богданів голос забринів співчутливо. — Тугодум ти, Адаме. Невже не здогадуєшся, про що йдеться? Порт… пароплави… второпав?

— Ні!

— То дай залізне слово честі, що нікому ні мур-мур…

— Не мороч голову. — Адам явно недооцінював серйозності ситуації.

— Це справа життя і смерті. Тільки ти один знатимеш. Присягнися, що…

— Присягаюся. За кого ти мене маєш? Я ж не Ластатий. Язика тримати за зубами вмію.

— Гаразд. Тож слухай — я хочу втрапити на пароплав і гайнути в світ. Не перебивай, знаю, що скажеш. Але я все вже докладно обміркував. Поїду в Америку або на які-небудь острови. Я чув — там навіть чистильники взуття стають мільйонерами. Позбудуся Циркуля, Бродзіцької, раз і назавжди скінчаться для мене «Фрашки» Кохановського… Я певен, що в Америці цих «Фрашок» ніхто не знає і ніхто через це не зчиняє бучі. Треба тільки, щоб ми поїхали на екскурсію в Щецін. Там я вже дам собі раду. За кілька років вернуся до Польщі й куплю тобі розкішну машину. Але зараз — нікому ні слова. Ага, ти ж присягнувся… Добре все це я придумав, авжеж? Навіть нашому письменникові Ягеллу таке не спало б на думку.

Ягелло не мав часу забивати собі голову нереальними задумами про морські подорожі. Його поглинула більш конкретна справа. Вже два вечори він просидів на горищі. Йдучи сюди вчора, він зустрів Адама. Той, побачивши Ягелла, знітився й розгубився. Почали говорити про якісь дурниці: що треба заклеїти камеру в футбольному м’ячі; що найкраще морозиво в кіоску у Тибуркової; що в Казика є новий синій костюм, і коли він його вдягає, то поводиться, наче міністр; що в неділю буде огляд пожежної команди і треба піти подивитись, бо батько Чорного — брандмейстер.

Замовкали, не скінчивши фрази, нарікали на сонце, потім на дощ; не договоривши на якусь одну тему, перескакували на іншу, час від часу повертаючи голови в одному напрямку. Вони дивилися на горище, приглядаючись до віконечок, в яких, наче в дзеркалах, відбивалося сонце.

Ягелло думав: «Не прикидайся. Я знаю, чого ти сюди прийшов. Пожежною командою і Казиковим костюмом ти мені баки не заб’єш. Горищем тобі запахло, але я там буду перший. Ти глузував із мене, а я тобі доведу, що маю добре передчуття. І таки розкрию таємницю злочинця, який кашляв тоді».

Адам думав: «Не прикидайся. Я все по твоїх очах бачу. По тобі можна читати, як по розкритій книжці.