Вождь справедливих - Рішард Лісковацький
— Вдавися тими золотими банками! — обурено вигукнув Казик і чхнув удруге, мабуть, на знак протесту.
Вони посідали на товстій балці, притулившись спинами до комода.
Похмуре горище раптом здалося Адамові дуже затишним А ще ж хвилину тому він хотів був утекти звідси. Його ліве плече торкалося мокрої Казикової сорочки, він чув швидке, стомлене дихання товариша. Знову почали зринати в пам’яті спогади:
— Пригадуєш, Казику? Ми сиділи на цій самій балці. Ти тримав зошит і олівець, а я диктував тобі Статут Спілки.
— Ні, — заперечив Казик, — ти щось наплутав. Статут ми складали разом. Я чудово пам’ятаю, що кілька цікавих пунктів придумав саме я. Май совість, не спотворюй історії.
Хтось шарпнув двері. Хлопці принишкли. Зачекають кілька хвилин, а потім схопляться й вискочать з-за комода, мов злі духи. Від такої несподіванки навіть у сміливця Богдана мороз сипоне поза шкірою.
На горищі було темно. Дощ уже майже вщух, але небо ще закривали темні хмари.
— Хто це? — шепнув Казик, смикнувши Адама за рукав.
Адам обережно висунувся зі схованки, з чимраз більшим нетерпінням придивляючись до прибульця, що нерухомо стояв біля дверей. Від хлопців його відділяло метрів хіба з десять, але і з цієї відстані було видно тільки невиразний силует, схожий на стовп.
— Ну і що? — нагадав про себе Казик. — Хто це? Болек? Чи Качур?
Не дочекавшись відповіді, Врубель і собі вирішив пограти в спостерігача.
Віп став біля Адама, витяг тонку довгу шию, і раптом… прибулець шморгнув носом, закашлявся, тихенько вилаявся і. важко ступаючи, почвалав у куток горища.
Стало ясно: це не Богдан і не Качур. Хтось чужий. Зрештою, боятися їм нема чого: адже перебування на горищі — не злочин. Проте почували вони себе так, ніби хтось спіймав їх на недозволеному вчинку, зненацька розкривши їхню велику таємницю. І тільки за хвилину, мов грім серед ясного неба, сяйнула думка — адже вони без дозволу втручаються в чиїсь справи!..
Незнайомець, сопучи, паче зморений ведмідь, став навколішки й заходився мацати руками по підлозі. Він тернув сірника, але в короткому спалаху слабенького світла хлопці побачили небагато. Зігнута спина, сірий піджак — оце й усе. Секунда — і на горищі знову темно. Якісь дивні речі діялись тепер у цій темряві. Чоловік і далі стояв навколішках, мацаючи руками по підлозі. Час від часу нахилявся дуже низько, наче бедуїн, що молиться в пустелі. Нарешті підвівся; чути було, як він обтрушує штани, надсадно кашляє. До дверей він ішов швидко і впевнено, мабуть, його очі вже призвичаїлись до темряви. Хряпнули двері, і хлопці лишилися на горищі самі. Якусь хвилину мовчали. Надто несподіваними були ці відвідини…
Першим озвався Казик. Він присунувся до Адама й шепнув йому в самісіньке вухо, ніби побоюючись, що хтось почує:
— Що це було?
— Ти б спитав: хто то був.
— Якийсь божевільний, чи що…— пошепки розмірковував Казик. — Стоїть навколішках, сопе, кашляє… Якби це було вночі, я б сказав, що бачив сновиду.
— Щось тут шукав… Ти помітив, як він мацав по підлозі?
— Що тут можна шукати? Божевільний — та й годі. Мені батько розповідав колись про одного такого благуватого: він ходив по дворах, збирав камінці і казав, що то бурштини. Може, і цей шукав тут бурштинів?..
— Мені здається — це не божевільний…
— А хто?
— Не знаю…
— Ти ще скажеш, що це шпигун чи бандит…
— А якщо й скажу?
— То послухай мою думку і дай мені спокій. Я не хочу пхати носа в такі справи. А тобі, хлопче, таки щастить — раз у раз якісь бандити або злодюги стають на дорозі. Просто-таки нариваєшся на них. Якби ти сьогодні не влаштував цих дурних зборів на горищі, то не побачив би й цього кахикала. В нашій комірчині багато приємніше. Прощавайте, шановний!
По цій довгій, кучерявій промові Казик, не чекаючи на Адамову відповідь, швидко почимчикував до виходу.
Не встиг він доторкнутися до клямки, як двері блискавично, пемов од удару ураганного вітру, розчинилися.
Адам мимохіть присів за комод, заплющивши, сам не знаючи чому, очі. Але тут-таки й розплющив їх, почувши трохи іронічний Богданів голос:
— Встань, Казику. Ти не покалічився? Вставай-бо, не вбив же я тебе!
Казик незграбно підводився з підлоги й мовчав, ніби його зурочили. Побачивши Адама, він нервово замахав руками, мовби відганяв рій злих бджіл, і несамовито закричав:
— Геть од мене, згинь, сатано! І взагалі — чхати я на вас усіх хотів!
Кинувшись у відчинені двері, він швидко простукотів підошвама по драбині, і тільки його й бачили.
— Що з ним таке, що тут діється? — Богдан рушив до драбини, певне, хотів перевірити, чи ошалілий Казик не зачепився за якийсь із виламаних щаблів. — Я ж не хотів збивати його з ніг!
— Злазьмо й ми, — сказав Адам. — Я все тобі поясню, тільки не тут.
Богдан здвигнув плечима.
— Спершу ти просиш прийти на горище, та не встигаю я сюди видертись, як чую прекрасну пропозицію: злазь-но вниз. Я бачу, що не лише Казик головою вдарився.
Вони хутко минули довгий коридор, намагаючись ступати якомога тихіше, коли проходили повз двері кімнати, в якій мешкав сторож. Та однаково не вбереглися. Де й узялася над їхніми головами велика мітла, а проповідь вони почули таку, що хоч вуха затуляй. Почався крос на найвищому рівні, перемогу в якому незаперечно здобув Адам. Він перший вихопився на вулицю і, озирнувшись, побачив захеканого Богдана, що біг з останніх сил, прагнучи відірватись від переслідувача. Мітла заважала сторожеві, і він відстав, далі вже не гнався. Зупинившись у воротах, він насварився на хлопців кулаком і, певне, на прощання послав би ще й круте слівце, якби не зайшовся надсадним кашлем.
— Чуєш? — вражено мовив Адам.
— Що?
— Кашляє…
— Йому добре кашляти… оперіщив мене мітлою по спині, наче