Острови Халдеї - Діана Вінн Джонс

вповзла у рот. Я могла стояти майже у повний зріст. Вода, що забиралася через край, займала там майже весь простір. Я повинна була стискатися повз неї, по вузькому слизькому простору. Я просувалася повільно: було дуже легко перехилитися разом із водою через край. Пробравшись повз, спускатися униз сходами стало легко. Вони йшли за спіраллю униз та униз та униз. Я повинна була бути набагато глибше ніж висота фонтана, але я могла бачити шлях досить ясно у сіруватій темряві. Це повинно було бути попередженням. Що за світло могло бути тут, так глибоко унизу?

Тоді така сильна, наполеглива туга за Скарром та домом прокотилася по мені, що я мала зупинитися на хвильку і опертися о холодні стіни. Я могла відчувати запах моря: солоний, водоростяно-молюсковий різкий запах моря, яке ніколи не було занадто далеко, де б ти не знаходився на Скаррі. Я стряхнулася, щоб звільнитися від туги за домівкою і пішла униз. Я, мабуть, не могла відчувати запах моря так глибоко всередині острова.

Зовсім скоро після цього, сходи закінчилися. Світло прояснилося так швидко, що я осліпла на хвилину і могла ледве бачити кімнату, схожу на печеру, в якій я знаходилася, або чоловіка, що сидів посередині. Якусь божевільну мить я думала, що то був Ого. Щось у його обличчі було схожим на Огове. Але потім я побачила, що він був значно старший за Ого і, ще гірший, я бачила його дивну, пульсуючу ауру, що була схожа на ореол отрути. Він мені щось нагадував. Медузу? Ні. Він був як губка – шукаюча, досліджуюча губка – що всмоктує усе що їй потрібно.

- Здрастуй, - сказав він м’яким голосом, що міг задушити ваші надії.

Але вже не на нього я дивилась. На скелястій підлозі біля нього лежало малесеньке телятко, настільки жорстко зв’язане та пов’язане у пучки, що мені важко було навіть виявити, як воно виглядає. Широкі, гірчичного кольору стрічки з водоростей стелилися поперек його виснаженої спини, але, все ж таки були видимі, крізь сплетіння темної магії, що прив’язувала теля до підлоги, його маленькі сині крила.

Воно дивилося на мене, і я могла бачити у його очах жагу до смерті. Я подумала: Будь-ласка, ти не повинен цього робити. Тоді я побачила щось навіть жахливіше у цьому погляді. Телятко знало, що наскільки б воно не страждало, воно не могло померти, і я здогадалася, що це крихітне безпомічне створіння було Великим Хранителем Сходу, синьокрилим биком. Як він опинився у такому стані?

Тепер чоловік посміхався. Він був одягнений у чудові пурпурові шати та на кожному пальці рук мав по діамантовому персню. Щодо його шиї, на ній було навішано достатньо золота, щоб викликати заздрість у Іварового брата, Донала.

- Дивіться, що заніс сюди вітер, - сказав він, так само м’яко, і я зрозуміла, що це він надсилав вітер, щоб вбити нас. Нудотна енергія, що просочувалася з його смокчучої присутності лякала мене. Він був могутній. У мене була підозра, що вітер, якого він начаклував, був лише дитячою забавкою для нього. Я ніколи в своєму житті не зустрічала настільки могутнього чаклуна.

- Але ми вже раніше зустрічалися, Ейлін, - сказав він так, ніби читав мої думки. – На Скаррі, під час твоєї та твоєї тітки наради з Верховним Королем Фарланом. Пам’ятаєш? У замку твого кузена Короля Кеніга.

Я похитала головою. Яким чином він міг бути на тій зустрічі? Я знала усіх у кімнаті. Окрім, звичайно ж, свити Верховного короля, за його кріслом. Пізніше, один з його свити дав нам гаманець, що виявився наповненим камінням.

- Хто ви, - запитала я. Я була здивована наскільки рішуче це прозвучало. Не вийшов назовні переляк, що трусив мене всередині.

- Я Вальдо, - відповів він. – Регент Вальдо.

Позаду мене з’явився звук поспішаючих кроків і Ого увійшов у величезну кімнату.

- Ти в порядку? – стривожено запитав він.

Я сказала швидко, щоб попередити його:

- Регент Вальдо, це слуга Принца Івара, Ого.

                    Глава 15.

Вальдо розповів нам усе, що ми би хотіли дізнатися. Він розказував так докорінно, що ми знали – у нього немає наміру залишити нас у живих достатньо довго, щоб встигнути розповісти про це ще комусь. Весь час, поки він розповідав, теля тремтіло від холоду – або від того, про що я подумала спочатку.

- Розумієте, мої любі, - сказав він так, ніби розповідав маленьким діточкам казку на ніч, - ми, бідні древні Логранці повинні були припинити війни Халдейських Островів проти нас. Ми були небезпечно близькі до поразки. Я звернувся до нашого великого захисника, Володаря Сходу, синьокрилого бика, і, після недовгого переконування, він погодився, що ми маємо зробити бар’єр, щоб тримати вас подалі.

- І що ж то було за переконування? – запитала я.

- Ну, ми сказали йому правду, - невинно сказав Вальдо. – Ми, Логранці, програвали війну, тому що інші три Хранителі Заходу, Півдня та Півночі допомагали Скарру, Берніці та Галлісу у боротьбі.

- У цьому немає й краплини правди, - сказала я. Ого легесенько штовхнув мене ліктем, ніби кажучи: “обережно, не треба сердити Вальдо”, але я не могла стриматися: мені було шкода теля і я продовжила, - Щоб переконати хранителя зробити такі речі, треба було вжити збочену магію.

Він зробив вигляд, що шокований.

- Ейлін, дитино! Як ти можеш казати таке? Я чув про тебе: підозріла аж до нахабства. – Він майже впіймав мене, майже відволік на думки про те, від кого він чув це, і чи слід мені заперечувати. Але із таким могутнім чаклуном я мала зосереджуватися щосекунди, якщо ми й далі хотіли вибратися живими.

Тоді Ого тягнув розмову далі:

- А король також погодився поставити бар’єр? – різко запитав він.

Вальдо гостро глянув.

-