Маргаритко, моя квітко - Крістіні Нестлінгер

– Що сталося? – спитав Флоріан.

– Фройденталер буцімто дуже часто ночує тут, – сказала Маргарита. – Але це неправда. Я би знала про це. А Фройденталери не мають зайвого ліжка, на якому могли би спати гості. Але Гансик у суботу не ночував удома. Він сказав, що залишається на ніч у Фройденталера!

Маргарита безпорадно подивилася на Флоріана.

– Вони ж не можуть нишпорити всю ніч?

– При такій погоді – точно ні, – сказав Флоріан.

– Але якщо вони не ночували ні тут, ні у Фройденталерів… – Маргарита потягнула носом і почухала живіт.

– То це означає, що вони спали деінде! – сказав Флоріан і, подумавши хвильку, спитав, чи родина Закмаєрів має дачу. Маргарита сказала, що ні. Чи мають дачу Фройденталери? Цього Маргарита не знала.

– Подзвони Анні, – сказав Флоріан. Маргарита набрала номер.

– Скажи, щоби вона вискочила у «Ваксельберґер», – сказав Флоріан. – Бо її мама почує і здогадається, що тут діється щось не те!

Отож, Маргарита запитала в Анні, чи може вона вийти на хвильку у «Ваксельберґер».

– Навіщо? – здивувалась Анні.

– Поясню там, – сказала Маргарита. – Але це дуже важливо! Анні погодилась.

– І якщо вони мають дачу, то нехай принесе зі собою ключ від неї! Але непомітно!

Маргарита переказала це доручення. Анні трохи здивувалася, та з її спантеличеної реакції можна було зробити висновок, що родина Фройденталерів таки має дачу.

– За десять хвилин буду на місці, – пообіцяла Анні. Коли Маргарита і Флоріан прийшли у «Ваксельберґер», Анні була вже там. Вона сиділа за одним столиком із Гінцелем. Гінцель справляв враження стурбованого та заклопотаного. •

– Панове, – сказала Анні до Флоріана та Маргарити, – я не можу дати вам ключа від дачі! Він десь зник. Я обшукала всюди, але, мабуть, його хтось заникав! – Анні посміхнулась. – Але для алькову кохання в тій хижці зараз уже захолодно!

Маргарита розповіла Анні те, чого та ще не знала, а Гінцелеві – те, чого ще не знав він.

– І що ви тепер будете робити? – спитав Гінцель.

– Поїдемо на ту кляту дачу, – пояснив Флоріан. – І що більше нас буде, то краще! – Він із викликом поглянув на Гінцеля.

Спочатку Гінцель відмовлявся йти з ними. Гансик, казав він, його ніколи не любив, ніколи в житті, від самого початку, тож він його не послухається.

– Тим краще! – сказав Флоріан. – Ми ж ідемо не для мирних переконувань, а щоби пригрозити!

І додав, що страшенно шкода, що Гінцель уже не ходить в обладунках шкіряного рокера, бо це би, певно, справило належне враження на Великого Лицаря та його Великого Васала.

– Мені така акція не до душі, – поскаржився Гінцель.

~ Мені – теж, – сказав Флоріан і спитав Гінцеля, чи є в нього краща ідея. Серйозно так спитав, без глузування. Гінцель не мав кращої ідеї і погодився йти з ними.

Коли Маргарита, Анні, Гінцель і Флоріан прямували стежкою з гірки до дачі Фройденталерів, надворі вже споночіло. Вони йшли мовчки. Маргарита думала, що робити, коли Гансика на дачі не виявиться. Крім того, вона докоряла собі, що не зателефонувала додому. Мама вже мала би повернутися з занять, і ніхто не міг їй сказати, де могла подітися така зазвичай пунктуальна Маргарита.

– Ти мав рацію, – сказала Анні, коли вони підійшли до дерев'яної хатки. – Вони тут!

Хатка стояла посеред маленького садочка, між голими фруктовими деревами і такими самими голими кущами. За скляними дверима горіло світло.

– Обережно, хвіртка рипить! – тихо попередила Анні.

– Ну то й що? – сказав Флоріан. – Ми ж не бавимося у пластунів! – Він засміявся. – При тому темпі, з яким може втікати Гансик, його дожене навіть людина з ампутованою ногою!

Покрокрокували до хатинки. За скляними дверима висіла фіранка; Гінцель розчахнув двері. Посеред кімнати на канапі сидів Гансик. Плечі його були вкриті сірою ковдрою, ще одна лежала у нього на колінах. На його обличчі був вираз розпачі,(наскільки його кругла пика взагалі могла щось виражати), навіть не намагався втекти. Він сидів на канапі, як приклеєний- на підлозі перед ним стояв спакований червоний рюкзак. У кімнаті смерділо  газом, бо дві горілки плитки були відкручені на повну потужність.

Очевидно, так Гансик намагався зігрітися.

"Де Міхі?" спитала Анні.

Він втупився у стіну і Мовчав.

Гінцель зменшив полум'я. Флоріан зісмикнув ковдру з Гансикових плечей і схопив його за комір сорочки.

- Слухай ти гаде» сказав 'він і безпорадно подивився на Маргариту, було видно, що він не знає, що робити далі. На допомогу йому прийшов Гінцель.

Ми хочемо поговорити з тобою без викрутасів, старий, ~ сказав він.

"Де Міхі?" ще раз, запитала Анні.

Нуж! -Де твій Великий Лицар? – вигукнув Флоріан і спробував трясти Гайсика за комір. Однак Гансикові габарити не дозволили цього – вій ледве поворухнувся. Міхіпішов до мене додому, щоби принести мої речі!  Бо ми мусимо тікати!

Гансик схлипнув і розплакався, видаючи дивний звук, наче який молоток, хоча Флоріан його вже не чіпав, "Втекти за кордон»  – почула Маргарита між двома схлипуваннями-А між двома іншими: «Поліція!» А тоді: «Бо я все зіпсував"

Генцель присів біля Гансика.

-Хочете втекти? спитав він. – Але куди, старий?

-Туди, де нас не впіймають, – схлипував Гансик. Маргарита знову вкрила брата ковдрою.

 -Гансику- сказала вона. – Через таке ніхто не втікає.Якось утрясеться!

Гансик, не припиняючи схлипувати, заперечив, що «нічого не втрясеться!», бо «поліція про все знає».

Минуло досить багато часу, доки Маргарита збагнула, чому Гансик конче хоче тікати: в суботу посеред ночі Гансик і Міхі пішли з дачі до будинку, в якому пан Штенґенберґер, за яким вони стежили, відвідував квартиру Соботки. Вони принесли три камені, обгорнули їх листами і обв'язали шнурками. Міхі чекав на розі, а Гансик із каменями прокрався до будинку. Він мусив кинути камені. Не у вікна квартири Соботки – вона ж була на третьому поверсі. Такого кидка Гансик нізащо би не втнув. Він мусив просто кидати камені у будь-які вікна, а на аркушах, у які були загорнені камені, було написано: «УВАГА! ВАША СУСІДКА З КВАРТИРИ 21 МАЄ ОДРУЖЕНОГО КОХАНЦЯ, В КОТРОГО ДВОЄ ДІТЕЙ! НЕ ДОПУСТІТЬ, АБИ БУЛО ЗРУЙНОВАНО СІМ'Ю! ЧОРНИЙ ХРЕСТ ПОМСТИ!»

Перший камінь Гансик кинув так незграбно, що той ударився об стіну будинку. Другий влучив у віконну раму. І саме тоді, коли Гансик хотів кинути третій камінь, хтось схопив