Маргаритко, моя квітко - Крістіні Нестлінгер

– Шляк трафить, – простогнав він. – Ви не уявляєте, що я пережив!

Він пішов із Маргаритою до вітальні, гепнувся поряд із Гансиком на канапу, кивнув татові й Гінцелеві і сказав:

– Фройденталери – це повне жахіття! Такого я ще ніколи в житті не бачив! Ми приходимо туди з Міхі, і спочатку старий хоче бити Анні. Де вона так довго була, кричить він. І що вона десь волочиться. І чого вона ще має нахабство приводити мене. А Анні кричить, що ми тільки забирали Міхі з дачі, бо він хотів утекти з дому, і що він уже кілька разів ночував на дачі, а не в Закмаєра. Тут старий хапає іншу жертву – малого – і починає гамселити його. А стара бігає довкола і верещить, аби він не забив дитину до смерті. А я все поривався піти, але Анні мене не відпускала. Вона казала, що я її свідок. А малий ревів як недорізаний і постійно кричав, що він не винний і що його підбив на це Закмаєр, і що це той у всьому винний.

– Він бреше! – сказав Гансик. – Міхі такого ніколи би не сказав!

– Розслабся, старий, – сказав Флоріан. – Тішся, що я не розповідаю тобі всіх подробиць!

Він повернувся до Маргарити.

– Ця вся історія з Чорним Лицарем Помсти старого Фрой-денталера зовсім не цікавить. Він зациклився на втечі й на ночівлі на дачі! Точнісінько, як Анні й казала! «Це йому так не минеться», – кричав старий, лупцюючи Міхі!

Маргарита пішла до кухні по каву. Коли вона з повною тацею проходила через передпокій, задзвонив телефон. Маргарита не підійшла до телефону, бо злякалася, що це старий Фройденталер. А з ним їй зараз найменше хотілося говорити.

– Тату, телефон, – сказала Маргарита, ставлячи тацю на журнальний столик.

– Якщо він почне говорити мені якісь дурниці, то нехай начувається! – пробурмотів тато, виходячи до передпокою.

Очевидно, він мав такі самі побоювання, як і Маргарита. Однак це телефонував зовсім не Фройденталер, а мама, котра хвилювалася за Маргариту.

– Не турбуйся, – сказав тато у слухавку. А тоді: – Ні-ні, Гансик не хворий! – І нарешті: – Я не хочу обговорювати це по телефону! Якщо тебе це справді цікавить, приходь сюди!

– Вона прийде? – спитала Маргарита, коли тато повернувся до вітальні. Тато кивнув.

Гансик устав.

– Я мушу йти спати. У мене завтра контрольна з англійської, – пробурмотів він, вийшов і зник у своїй кімнаті. Було чути, як він замикає за собою двері дитячої на ключ.

– Ну, ви дивіться! Він просто взяв і пішов, – розгублено сказав тато.

– А що йому лишалося робити? – спитав Гінцель.

– Я теж піду, – сказав Флоріан. – Я хотів тільки зайти на хвилинку, щоби сказати, що Фройденталер усе валить на Гансика. Щоби ви були готові, пане Закмаєре!

– Нехай валить, – сказав тато.

– Бо, знаєте, – пояснив Флоріан, – коли про це довідаються у школі, то скажуть, що це не дивно, бо в Гансика, я маю на увазі… – Флоріан зітхнув, очевидно, він не знав, як це краще сформулювати. – Тобто… – спробував він знову, – тобто, бо Гансик не живе з мамою, а Фройденталер стверджує, що Гансик був ініціатором!

– Яке це має значення, хто був ініціатором, – сказав Гінцель.

– Для тебе, може, й ніякого, – не погодився Флоріан, – а для нашого дерика – має! Ті старі пеньки завжди шукають, хто був заводієм і підбурювачем. І тоді той бідака дістане!

– Бідака так чи інакше дістане, – сказав Гінцель. Маргарита принесла до вітальні червоний рюкзак. У ньому

була вся бухгалтерія Чорного Хреста Помсти. Ціла купа чорних зошитів із «притиколами», і чернетки листів із погрозами, і грамоти з відбитками великих пальців, зробленими кров'ю. І Ганси-ків диплом «Великого Васала», і ціла купа іншого божевільного причандалля. Як тільки вони повернулися додому, Маргарита переглянула вміст рюкзака. Тепер вона поставила його біля татового крісла і сказала:

– Я теж уже піду! Там всередині документи цих мудрагелів. Покажи їх мамі, щоби вона відразу збагнула, в чому річ!

Тато витяг із рюкзака чорний зошит, розгорнув його і почав читати.

– Ну, то па-па, – сказала Маргарита татові.

– До побачення, – сказав Гінцель і підвівся.

– Добраніч, – сказав Флоріан.

Тато лише кивнув. Він так заглибився у «Притикол» Хреста Помсти, що навіть не попрощався.

На вулиці було зимно. Накрапав дощ. Маргарита йшла по вулиці між Флоріаном і Гінцелем.

– Тепер він досяг свого, – сказала Маргарита.

– Хто? – спитав Флоріан.

– Чого? – спитав Гінцель.

– Аби мама повернулася до тата, – пояснила Маргарита. Флоріан і Гінцель сказали, що це смішно. Через такого трохи

недолугого підлітка ніхто не буде відновлювати розбите подружнє життя.

– Ви не знаєте моєї мами, – сказала Маргарита. – Вона цього не витримає! Вона почувається в усьому винною. А тато завжди хотів, аби вона повернулася! Тепер він їй скаже, що не дає собі раду з вихованням Гансика. А він і справді не дає!

~ Але ж ви не можете примусити їх знову вдавати з себе міцну сім'ю Закмаєрів! ~ вигукнув Гінцель.

– Я взагалі нікого ні до чого не примушую, – сказала Маргарита, мало не плачучи. – Саме тому я і пішла геть! Не хочу бути присутньою при тому, як вони будуть обговорювати все це свинство!

Через два дні вранці перед будинком Марі-Луїзи припаркувався «Ровер». Тато виніс із квартири Марі-Луїзи чотири великі валізи, дві маленькі валізи, купу коробок і пакунків. Мама була на заняттях. Меді та Пепі також були у школі. Марі-Луїза була на роботі. А Маргарита прогуляла школу, щоби допомогти татові. Вона вирішила, що відтепер не мусить уже гнатися за середнім балом 1,6.

Маргарита поскладала валізи, коробки та пакунки у багажник і на заднє сидіння.

– Нічого не забули? – спитав тато.

Маргарита сказала, що подивиться ще раз, і побігла назад у дім, хоча була цілком певна, що все вже в машині. Мама ще зранку позносила речі в коридор.

Дівчина повільно пройшлася квартирою. У своїй кімнаті вона сіла в червоний плюшевий фотель. На її ліжку лежав кіт і дивився на неї.

– Меді тепер не буде тебе нервувати, – сказала Маргарита. Сепі піднявся, вигнувся, позіхнув, потягнувся і скочив їй на

коліна. Він штовхнув її носом у живіт. Маргарита погладила кота по спині.

– Ах, старий! – сказала вона. – Добре тобі! Ти своїх сто двадцятеро дітей зовсім не