Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

— Герцогиня! — мимоволі скрикнула Злата.

Дзеркальце випало в неї з рук і розлетілося на друзки.

Лінія обрію стерлася. Важке сіре небо й сиве море злилися в суцільну мутну завісу. Хвилі вже не грали, як пустотливі баранчики, а вирували, піднімаючись усе вище й вище. Вони розлючено плювали піною на борти корабля, заливаючи палубу. Вітер заклично напинав вітрила: «Досить стояти! Час у плавання!». Але каравела кріпилася, борючись з натиском вітру та хвиль. Якір чіплявся за дно, що поросло водоростями, не відпускаючи її в дорогу без пасажирки.

Злата дивилася перед собою незрячими очима. Їй здавалося, що світ навколо неї гине і земля тікає з-під ніг. Заради принца вона готова була подолати всі перешкоди, але тепер поспішати більше нікуди. Краще б вона стала бранкою солодких мрій або залишилася лежати в жарких пісках пустелі! З заціпеніння її вивів наполегливий голос кентавра.

— Ходімо ж, швидше.

— Куди ти мене кличеш? — байдуже запитала Злата.

— До стану кентаврів, невже не ясно, що принц більше не любить тебе.

Бунтарський дух прокинувся в Златі. Вона гордо закинула голову та впевнено промовила:

— Це неправда! Він не міг мене розлюбити!

— Але він зрадив тебе! Адже ти сама бачила.

— Дзеркало бреше! Він ніколи не проміняв би мене на цю придворну ляльку. Я повинна повернутися до нього.

Мара тієї ж миті пройшла, і Злата зрозуміла, як нерозумно ревнувати до Агнеси. Напевно тут щось не так.

«Хтозна для чого принц приходив до герцогині. Він би теж здивувався, якби побачив мене в покоях Зоряного Шейха. Але ж я всіма думками, душею і серцем вірна тільки йому одному», — подумала дівчина, струшуючи з себе залишки сумнівів.

— Так нечесно! Ти заприсяглася й не можеш піти! — обурено крикнув юнак.

— Чи не ти мене зупиниш? — засміялася Злата і, пришпоривши коня, пронеслася повз ошелешеного Стрільця.

— Безчесна брехуха! Одержуй же за свою брехню! Не діставайся нікому! — неприборкана вдача кентавра притупила голос розуму, він поспіхом прицілився й спустив тятиву.

Стріла просвистіла й встромилася в шию коня. Білосніжний скакун Зоряного Шейха спалахнув і, наче бенгальський вогонь, розлетівся мільйоном сліпучих холодних іскор. Не встигнувши зрозуміти, що відбулося, Злата впала на землю й скотилася зі стежки. В останній момент вона дивом схопилася за понівечене деревце, що приліпилося до скелі, й зависла над прірвою.

Хирлява рослина напружено затріщала й нахилилася. Воно й так ледве чіплялося корінням за кам’янистий уступ, і тягар виявився для нього занадто важким. Злата з жахом зрозуміла, що довго не протримається. Вона намагалася не дивитися вниз, але і без того знала, що надії на порятунок немає. Ущелина безжалісно вищирилась гострим, як зуби хижого звіра, камінням.

— Допоможи мені! — благаючи покликала вона кентавра.

Вражений юнак схаменувся. Злі чари чаклунського дзеркала зникли, й жорстокість облишила його серце. Він кинувся на допомогу. Злата з останніх сил трималася ослабленими руками за кострубатий стовбур. Кентавр підбіг до краю обриву, опустився на коліна й простягнув їй руку. Злата зробила відчайдушну спробу дотягтися до неї, але її пальці зісковзнули, вона зірвалася й полетіла вниз. «От і кінець», — подумала Злата й замружилася. Серце її стислося в грудку.

— Праматір Хмаро, врятуй її! Прошу тебе, Праматір Хмаро! — по-дитячому витираючи сльози кулаком, заблагав Стрілець.

Несподівано Злата відчула, що приземлилася на щось м’яке й вологе. Дівчина розплющила очі й з подивом побачила, що під нею клубочиться і піднімається з глибин прірви сива хмара. Вона перекочувалася, обережно підтримуючи дівчину й піднімаючи її усе вище. Волога й тепла на дотик, вона була схожа на густий мох, що вкриває болотні купини. Хмара зрівнялася зі стежкою, де стояв кентавр, але не зупинилася, а попливла далі.

— Прощавай, мій молодший братику! Я завжди пам’ятатиму про тебе. Нехай тобі зустрінеться найкраща подружка! — помахала йому на прощання Злата.

— Прощавай, сестричко! Будь обережна! За Сузір’ям Кентаврів твій шлях лежить Сузір’ям Гончих Псів. Постарайся вдень здолати дорогу, яка веде через нього. Вночі люті Пси виходять на полювання, — крикнув їй услід Стрілець.

Злата захоплено спостерігала, як підіймається до гірських вершин. Стрілець звідси здавався таким крихітним, що міг би вміститися на долоні. Та й вся ущелина була немов іграшкова. Ліси, що покривали схили, були схожі на густий темно-зелений килим. Меж камінням срібною стрічкою петляла швидка річечка. Хмара піднялася до самісіньких гірських вершин. Тут панувала вічна зима. Сонце яскраво освітлювало злами неприступних льодовиків. Від разючої білизни снігу, що вкривав гірські хребти, боліли очі.

«Та ж я, упавши, опинилася на висоті», — раптом усвідомила Злата й з радості заплескала в долоні. Усе складалося не так вже й погано. Вона виконала дві умови з трьох.

Хмара перелетіла через гірські