Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

мороці ночі він бачив так само добре, як при денному світлі. На душі в Злати було легко й весело, адже Праматір Хмара почула її прохання й неодмінно допоможе їй повернутися до принца. Златі не терпілося скоріше вибратися з тунелю та поділитися радістю зі Стрільцем.

«Він такий славний. Як мило, що він привів мене сюди. Якби люди вибирали собі братів, я б не задумуючись вибрала його», — подумала Злата і, мружачись, виїхала на світло. Біля самого входу на неї чекав юний кентавр.

— О, я не знаю, як тобі дякувати! — вигукнула дівчина, цмокнувши у щоку Стрільця, який остовпів від несподіванки.

— Виходить, ти вже все знаєш і згодна? — здивувався юнак, прийнявши її подяку за закоханість.

— Я добре знаю одне, що незабаром побачу мого коханого принца. А з чим я повинна погодитися?

— Заприсягнися, що якщо він проміняв тебе на іншу, ти станеш моєю.

— І не мрій. Він кохає тільки мене, — посміхнулася Злата.

— Якщо не заприсягнешся, я тобі принца не покажу, — затявся кентавр.

— Ти?! Покажеш?!

— Так, звичайно. У чарівному дзеркалі, — пояснив юнак.

— Отже, я не повернуся до принца, а всього лише побачу його здаля, — ледь не плачучи від досади, прошепотіла Злата.

Тільки тепер вона зрозуміла, що неправильно висловила бажання.

Однак слово — не горобець, вилетить — не спіймаєш. Треба дякувати долі й за цей маленький подарунок. Злата хотіла взяти в кентавра дзеркальце, але той, піддражнюючи її, сховав руки за спину.

— Спершу заприсягнися!

— Не буду я давати дурних присяг! — розсердилася дівчина.

— Як хочеш, — знизав плечима кентавр і зробив вигляд, начебто збирається кинути срібне дзеркало в безодню.

— Чекай! Я присягаюся! — скрикнула Злата й вихопила в Стрільця бажане дзеркальце. Дівчині так хотілося хоча б на мить побачити принца, що вона готова була заплатити за це й більш дорогою ціною.

Розділ 17
Неправда

Після трагічного весілля в королівстві була оголошена жалоба. Над вежами не майоріли різнокольорові прапори, і під склепіннями палацу не чулося сміху. Музиканти тинялися без діла. І співати, й танцювати їм суворо заборонялося. Усі штори на вікнах були щільно запнуті, і навіть у ясний день у залах панувала півтемрява.

Якщо якомусь цікавому промінчику світла й вдавалося просочитися в щілину між товстими фіранками, він відразу тонув у сутінках печалі. Сонце й радість зникли з палацу разом із прекрасною золотоволоскою.

Принц з ранку до ночі не відходив від кам’яної діви. Він заприсягнувся, що не заспокоїться, поки не знайде засобу повернути Злату до життя. Тому, хто зуміє зцілити наречену принца, було обіцяно щедру нагороду. З усіх кінців королівства та з заморських країн стікалися провидці й цілителі в надії знайти ліки від хвороби, але побачивши бездушну статую, вони лише розводили руками й, присоромлені, залишали палац. Час спливав, і принц цілком упав у відчай. Звідки йому було знати, що оживити камінь може тільки Віщунка з Лисячої Нори.

Поки цілителі чухали потилиці, чаклунка без утоми ворожила, спостерігаючи за кожним кроком дівчини. Чим далі просувалася Злата зоряним шляхом, тим похмурішою ставала Віщунка. Довідавшись, що навіть Зоряний Шейх не зміг затримати прекрасну мандрівницю, стара остаточно роздратувалася. Вона раз у раз шугала помелом мишей, які пищали, затіваючи метушню під столом, ганяла пугача, щоб не дрімав цілими днями безупинно, або сварила змію, щоб та не плуталася під ногами.

— Ох і настирне ж це дівчисько! Шейха навколо пальця обкрутила! А що як назад на Землю з’явиться! — репетувала чаклунка.

— Угу! — підтакував пугач.

— Що ти угукаєш! Краще б підказав, як її затримати.

— Пос-с-сій с-с-сумнів у ду-ш-ш-ші дівчиська, — просичала змія.

— Легко сказати, та важко зробити. Принц на інших і не дивиться, тільки про неї й думає, — огризнулася стара, але помізкувавши, вирішила: — Утім, є одна лазівка. Мені б тільки до людського світу потрапити, а там я це дільце швидко облагоджу.

Збуджено потираючи долоні, вона з новою завзятістю взялася до ворожіння, адже чарівникам і нечистій силі так само важко потрапити у світ людей, як і людям опинитися там, де відбуваються дива.

Але не даремно кажуть: на стрільця і звір біжить. Чи випадково, чи ні, якось увечері про Віщунку згадала юна герцогиня. Вона, набундючившись, сиділа у своїх покоях і нудьгувала. Та й як не нудьгувати! У королівстві стояла смертельна туга: ні балів, ні розваг. Агнеса замовила три нові сукні, купила п’ять капелюхів і сім пар взуття, але їй нікуди було вбиратися. Якщо так піде далі, можна постаріти, перш ніж принц надумає знову одружитися. Понад усе на світі Агнєсі хотілося стати королевою.

«Якщо стара відьма допомогла мені одного разу, чому б їй не допомогти вдруге?» — вирішила герцогиня.

Вона довго ламала голову,