Гордівниця Злата - Тамара Крюкова
У цей час біля дверей з’явився чорний, як ніч, слуга. Дівчата миттю стихли, з очікуванням дивлячись на мавра, але той звернувся до золотоволосої пері:
— Хазяїн чекає на тебе, о промениста.
У його поклоні було стільки гордості й гідності, що Злата мимоволі подумала: «Якщо такий слуга, то який же хазяїн?».
Дівчата з неприхованою заздрістю дивилися їй услід.
Злату привели в шестикутну кімнату, оздоблену з таким смаком, що надмірна розкіш не кидалася в очі. Золоті й срібні глечики, вкриті найтоншим карбуванням, стояли біля стін. Підлогу вкривала безліч м’яких перських килимів. Синє склепіння стелі було розписане позолоченими гострокутними зірками. В кожному з кутів кімнати стояли курильниці. Тонкі ниточки сивого димку, що піднімався від них, поширювали незвичайний нудотно-солодкий аромат.
Злата була сама. Вона повільно обійшла кімнату, роздивляючись дивовижні дрібнички. Шейх не з’являвся.
«Цікаво, який він?»
Злата згадала заздрісні погляди красунь.
«Мабуть, жахливий серцеїд».
Зоряний Шейх займав її думки значно більше, ніж вона могла зізнатися. Фіміам, що курився, одурманював. Злата відчула легкість.
— Як звуть тебе, о прекрасна пері?
Питання захопило Злату зненацька. Вона різко повернулася й ледь не скрикнула. Поруч з нею стояв Шейх. Він був красивий дикою неприборканою красою. На його обличчі відбивалася ознака мужності, і від нього віяло силою, якій було неможливо опиратися.
— Злата, — промовила гостя.
Шейх потонув у променистих блакитних очах. Воістину ця дівчина була подарунком долі.
— Ти будеш моєю коханою дружиною, — незаперечним тоном сказав він.
— У моїй країні, перш ніж запропонувати дівчині одружитися, біля неї упадають, — заперечила Злата.
— Я не беру в дружини хворих дівчат, — заявив Шейх. Його серйозність розвеселила Злату, і вона заливисто розсміялася.
— Хіба упадають тільки за хворими?
— А хіба здоровим треба, щоб за ними упадали? — у свою чергу запитав Шейх.
— Упадати — це значить прагнути сподобатися, — посміхнулася Злата.
— Але я і так подобаюся тобі, — Шейх обережно взяв Злату за підборіддя й зазирнув їй просто в очі. Його погляд гіпнотизував. Злата відчула, що вона не в змозі відвести погляду, але раптом згадала принца й різко відвернулася від красеня-Шейха.
— Ні, не так. Упадати — це щось на зразок гри, коли чоловік хоче показати себе з найкращого боку.
Ніхто ніколи не вказував Шейху, що робити. Багато хто поплатився б за це головою, але на золотоволосу пері володар не розгнівався. Її сміливість потішала правителя. Ця дівчина немов внесла до палацу подув свіжого вітру. Жодна, навіть найгарніша рабиня, не могла зрівнятися з нею.
— Нехай буде по-твоєму, прекрасна пері. Я кину до твоїх ніг незліченні скарби. На світі немає нікого, чиї багатства перевершували б мої. Знаєш, чому мене називають володарем Сходу? — запитав Шейх і, не чекаючи відповіді, три рази плеснув у долоні.
Тієї ж миті східна стіна покоїв розтала, і за нею розкинувся синій простір. Шейх кинув у темряву жменю срібних монет, і на безкрайому небосхилі засяяли міріади зірок. Володар узяв Злату за руку й повів з покоїв. Злата ступила з килима в безодню, і в неї перехопило подих. Навколо простяглося безкрає небо, а під їхніми ногами блищали й мерехтіли зірки. Вони ширяли в просторі, вільні й невагомі, але в той же час, немов зв’язані невидимими путами, створювали мерехтливу дорогу, що вела вдалечінь.
Шейх простягнув долоню, і в ній опинилася чаша з фіміамом. Димок курів, обволікаючи небо на сході, і воно поступово світлішало. Злата завмерла в очікуванні ще більшого дива. Відчужено й урочисто Шейх промовив:
— О Священний Скарабею! Подаруй нам новий день, нехай благословенний він буде золотими променями сонця, що сходить.
Тієї ж миті амулет у вигляді золотого жука, який висів у нього на грудях, почав світитися. Сяйво наростало, поки амулет не перетворився на один сліпучий спалах. По небу немов різонули гострим клинком, і цівкою червоної крові виплеснувся перший промінь сонця, яке щойно сходило. Незабаром жовтогарячий диск повільно виплив з небуття і, наливаючись світлом, почав підніматися вгору.
Зоряний Шейх стояв в ореолі сонячних променів. Він був надзвичайно гарним. Пахощі п’янили Злату, вона зовсім утратила розум і ладна була забути про все, тільки б щодня зустрічати схід сонця з повелителем Сходу.
— Скажи, що ти кохаєш мене, — м’яко наказав Шейх.
— Я кохаю… — покірно почала Злата.
Море хвилювалося. Пінисті хвилі, як пустотливі баранчики, пробігали темно-блакитною поверхнею. Біля берега вони набирали силу й з розбігу билися об борти каравели, перетворюючись на стовпи бризок, а потім, утихомирені, поверталися в море, щоб знову вперто бити прекрасний корабель. Бриз грав з вітрилами, то надуваючи їх, то полощучи на вітрі. Каравелу гойдало. Їй начебто набридло нерухомо чекати, й вона розминалася перед довгим плаванням.