Артеміс Фаул. Парадокс часу - Йон Колфер

«Я у них на гачку, — з розпачем думала вона. — Тобі краще бути на місці, Артемісе».

Вона вела увесь гурт переслідувачів прямо до Ар­теміса, але іншого вибору не було. Якщо Артеміс там, він може допомогти, якщо ж ні... доведеться вибиратися самій.

Вона кинулася ліворуч, але четверо громил заго­родили прохід, діставши свої жахливі довгі ножі. «Гадаю, мені в інший бік», — вирішила ельфійка.

Ну, добре. Холлі прослизнула на шкіряний базар, її п’ятки здіймали клуби пилу. «Де ж ти, Артемі­се»? — подумала вона.

Холлі кинула швидкий погляд на місце зустрічі, але там не було нікого і нічого. Навіть найменшої ознаки того, що тут хтось ховається.

«Він не тут».

Вона відчула, як страх гризе її серце. Капітан була прекрасним бойовим офіцером, але вона була не на своїй території, без друзів поруч, поза своїм часом, урешті-решт.

Шкіряний базар був зараз пустинним і мовчаз­ним, лише деякі роботяги дубили шкіру на дахах бу­динків. Ліхтарі під дахом потріскували, а величезні урни зачаїлися, наче якісь іноземні істоти. Запах був такий само мерзенний, як і вчора, а може, й навіть гірший, оскільки за сьогодні він уже встиг настояти­ся. Запах відходів ударив Холлі хворобливо-м’якою рукою, проникаючи в найвіддаленіші куточки мозку.

«Біжи далі. Знайди затишне містечко».

Капітан витратила півсекунди, подумавши, яку частину тіла вона зараз віддала би за зброю, потім побігла до дверей.

З’явився громило і дістав ніж із-за пояса. Лезо було червоним. Може, від крові, а може, від іржі. Холлі різко змінила напрямок руху, втративши чере­вик на повороті. Вікно було поверхом вище, але стіна була побита часом — можна було залізти вгору.

Ще двоє. Посміхаються. Один тримає сіть, як гла­діатор.

Ельфійка різко загальмувала.

«Ми ж у пустелі! Що у нього в руках робить не­від»?

Вона спробувала ще раз. Алея, ледь достатня зав­ширшки для однієї людини. Холлі була майже там, коли товстун-охоронець із хвостом на голові й ро­том, повним жовтих зубів, посміхаючись, перегоро­див прохід.

«У пастці. Я в пастці! Виходу немає, магії не ви­стачить ні на екран, ні навіть на простий гіпноз».

Складно було залишитися спокійною в такій си­туації, незважаючи на її досвід і тренованість. Капі­тан відчувала, як свідомість поступається місцем первісним інстинктам.

«Виживи. Роби те, що вважаєш за потрібне».

Але що вона могла зробити? Одна неозброєна ельфійка проти команди громил.

Вони сформували правильне коло навколо неї і стали повільно його звужувати, широко розставив­ши руки і водячи ними зверху вниз, на випадок, якщо здобич вирішить вислизнути. Кожне з їхніх жадібних, блискучих очей сфокусувалося на її об­личчі.

Вона подивилася в небо.

— Допоможи! — закричала вона.

І почався дощ із діамантів.

Біля штаб-квартири екстинкціоністів

— Це не лемур, — повторила Опал Кобой, постуку­ючи стрункою ніжкою по підлозі. — Я знаю, що це зовсім не лемур, оскільки у нього немає хвоста і до того ж він носить одяг. Це людина, Мервелле. Люди­на Бруду.

Другий піксі з’явився в дверях. Мервелл Брілл. Один з тих самих братів Брілл, які декількома рока­ми пізніше витягнуть Опал із психлікарні. Його об­личчя було сумішшю замішання і жаху. Це нікого не красить.

— Я не розумію, міс Кобой, — сказав він, покручу­ючи верхній ґудзик свого лабораторного халата. — Все було налаштовано на лемура. Ви особисто гіпно­тизували Кронскі.

Ніздрі Опал стали роздуватися.

— Ти намагаєшся сказати, що це я якимсь чином винна в цьому? — Її шия напружилася, неначе сама ідея могла задушити її.

— Ні, ні, ні, ні, ні, — поспішно сказав Мервелл. — Це не може бути вина міс Кобой, адже міс Кобой — сама досконалість, а досконалість помилок не при­пускається.

Нормальна людина сприйняла б це обурливе ви­словлювання як раболіпні лестощі, але Опал воно здалося раціональним і точним.

— Точно. Гарно сказано, Мервелле. Шкода, що у твого брата немає і десятої частини твоєї муд­рості.

Мервелл затремтів і посміхнувся. Посміхнувся на знак того, що приймає комплімент, а затремтів від згадки про свого близнюка, який зараз був замкне­ний у клітці з червоною річковою свинею на кару за те, що не оцінив нове взуття Опал.

У міс Кобой поганий день. Насправді два дні із семи були поганими. А коли бувало ще гірше, брати, незважаючи на високу зарплату, подумували про зміну роботи.

Мервелл вирішив відвернути боса.

— Вони там угорі всі божевільні. Палять зі зброї, влаштовують дуелі на ножах... Ці екстинкціоністи такі ненадійні.

Опал, обіпершись на Артеміса, почала обережно сопіти й викручувати пальці, щоб подивитися, чи не прокинеться людина.

— Цей лемур був останнім. Я була така близька до всемогутності!

— Наскільки близька? — запитав Мервелл.

Опал зиркнула на нього.

— Ти що, смієшся?

— Ні. Я дійсно думав...

— Це ти тільки думав, що думав, — відрізала піксі, прямуючи до головної кімнати.

— Тільки думав... — повільно кивнув Мервелл. — А що робити з людиною?

Опал не зупинилася.

— О, ти можеш його обробити. Людський мозок — відмінний зволожувач. Потім збираємося і самі шукаємо лемура.

— Патране тіло скинути до звіриної ями?

— О, небо! — сплеснула руками Опал. — Я що, маю говорити тобі, як робити все на світі?! Прояви трохи ініціативи!

Мервелл завісив вхід за своїм босом.

«Отже, до звіриної ями», — подумав він.

Шкіряний базар

Діаманти сипалися вниз виблискуючим водоспадом. Падаючі зірочки спалахували у світлі ламп.

«Це ж здобич молодого Артеміса, — промайнуло у неї в голові. — Він кидає мені рятівну ниточку»!

На мить громили були вражені. Вираз їхніх облич нагадував дитину, що прокинулася зранку і виявила, приміром, плитку шоколаду, що відразу додало їй гумору. Вони розчепірили пальці, зачаровано дивля­чись за тим, як падають і відскакують від стін діа­манти.

Потім один з них отямився.

— Des diamants! — закричав він.

Почувши крик, його приятелі струснули заціпенін­ня і впали на коліна, повзаючи по темній землі у пошу­ках прекрасних каменів. Інші пірнали у бочки з ріди­ною, почувши як камінчики сплескують по поверхні.

«Відволікаючий маневр, — подумала Холлі. — Чу­дово».

Вона кинула погляд угору, саме вчасно, щоб по­бачити руку, яка зникла в чорному квадраті вікна.

«Що змусило його зробити це? — роздумувала вона. — Це так не схоже на Артеміса».

Громило проповз коло її ноги, нагадавши їй, що стан речей далекий від нормального.

«Жадібність змусила їх забути про мене, та вони