Артеміс Фаул. Парадокс часу - Йон Колфер

Мерв зупинив каталку, і Артеміс побачив жах ти­гра, коли внизу шару з дюжини отворів хлинула рі­дина.

— Ви повні по самі вінця, міс генетично модифі­кована москітна п’явка. Ви мерзенні й огидні, так-так, але ви знаєте, як висмоктати мозкову рідину. Я б сказав, що у вичавлюванні вам немає рівних.

Мерв припинив спостереження і натиснув педаль у підлозі, щоб відчинити найближчий холодильник. Він став перебирати мензурки, поки не знайшов по­трібну.

— А ось і вона. СибТиг МР.

Брілл поставив мензурку в затиск, схопив п’явку і став стискати її, як губку, поки вся рідина не опинилася в мензурці. Потім він викинув п’явку у сміт­тя за непотрібністю.

— Обожнюю вас, — сказав Мервелл, поверта­ючись до каталки з Артемісом. — Міс, ви наливаєте.

Артеміс усе бачив через трохи відкриті повіки. Це було огидно і жахливо. Йому треба вибиратися звідси.

«Холлі прийде за мною, — подумав він, а потім зга­дав, що не прийде. — Вона ж думає, що я мертвий. — Від цієї думки кров застигла в жилах. — Я пропав».

Отже, час рятувати себе самого. Не первина. Будь вимогливим, а коли надасться шанс — будь готовий скористатися ним.

Мервелл знайшов операційну секцію і помістив каталку прямо в неї.

— І він ставить її в невимовно малий простір! Ка­жуть, це неможливо, але вони помиляються! Мер­велл Брілл, король парковки каталок! — Піксі блювонув. — Щоправда, це не те майбутнє, про яке я мріяв замолоду.

Потім він з відразою занурив друшляк у воду і во­див ним доти, доки той не наповнився суперп’явками, що звивалися.

«О ні, — подумав Артеміс. — Тільки не це».

Мервелл озирнувся і наблизив Фаула до себе, по­дивившись прямо на нього.

«Він точно бачив, як сіпнулися плечі. Він уведе мені снодійне, а тоді все буде втрачено».

Проте Мервелл нічого не помітив.

— У-у-у, як я вас ненавиджу. Огидні тварюки. Скажу тобі, людино, якщо ти підсвідомо чуєш мене, радій, що спиш. Ти не захочеш пройти через це про­кинувшись.

Артеміса це майже вивело із себе. Але він подумав про те, що у його матері залишилось менше дня, і затих.

Він відчув, що його ліву руку тягнуть, почув хрип­ке дихання Мервелла.

— Закріплено туго. Секундочку...

Артеміс відчув, що затиск знятий, він сприймав рух Мервелла вухами і носом. М’який животик доторк­нувся до його ліктя. Дихання виривалося поряд з його вухом. Мервелл обходив його біля лівого плеча.

Артеміс трохи розплющив праве око, якраз до­сить, щоб підглядати в щілинку. Потужна лампа була просто над його головою, закріплена на товстій, гладкій, хромованій ручці.

Хромованій. Що віддзеркалює.

Артеміс стежив за діями піксі попереду. Мервелл набирав щось на контрольному тачпаді «Октобон», переробленому під гномську мову. Потім, наспіву­ючи популярну поп-пісню піксі, він увів свій пароль. Одну цифру, щоразу, як звучав приспів.

— Піксі нереально розпалюють! — співав він. — О так... Круті піксі нереально розпалюють, дітки!

Артемісу так не здавалося, але він був радий пісні, вона давала йому час запам’ятати пароль Мервелла.

Мервелл відстебнув один з ременів, якими був зв’язаний Артеміс, щоб розпрямити його руку. На­віть якщо раптом людина прокинеться, вона зможе тільки безсило тріпатися в путах.

—-А тепер, моя маленька п’явко, роби свою бруд­ну роботу для тітоньки Опал, і я нагороджу тебе ви­чавлюванням у пробірку і викиданням. — Він зі­тхнув. — І чому мої кращі фрази витрачаються на хробаків?

Потім він узяв п’явку з друшляка, розім’яв її, щоб зробити присоски липкими, а потім приліпив її Ар­темісу до зап’ястка.

Артеміс негайно відчув розслаблення і нічого більшого.

«Мене паралізує, — зрозумів він. — Старий тролячий трюк. Розслабся перед смертю. Гарний план, не гірший за інші, та і врешті-решт, чи так уже погана смерть? Життя було суцільним випробуванням».

Мервелл перевірив годинник. Його брат страшенно довго був у карцері за кару. Ця червона річкова свиня могла вирішити підкріпитися порцією піксятини.

— Просто перевірю, — вирішив він. — Повернуся, перш ніж п’явка наповниться. Спочатку кров, а по­тім — мозок. Тобі треба було просто захопитися туфлями міс Кобой, братику.

І він пошкандибав униз, до центрального проходу, повз клітки з тваринами, стукаючи по прутах ґрат, що зводило тварин з розуму.

— Піксі нереально розпалюють! — виспівував він. — Круті піксі нереально розпалюють, дітки!

Артемісу було складно змусити себе зробити що-небудь. Набагато простіше дати всім проблемам ви­текти з руки разом із кров’ю.

«Коли вирішуєш померти, — ліниво подумав Ар­теміс, — уже неважливо, чи багато хто хоче твоєї смерті».

Він дійсно хотів, щоб тварини замовкли. Їхня тріскотня і цвірінькання змішувалися з його стого­нами.

Десь навіть був папуга, що повторював фразу.

— Хто твоя мама? — запитував він знову і зно­ву. — Хто твоя мама?

«Моя мама Анджеліна Фаул. — Очі Артеміса роз­плющилися. — Мама. Мати».

Він підняв вільну руку і зняв незапрошену п’явку, поклавши її на ремені, що зв’язували його. Кров і слиз потекли з півдюжини ранок на зап’ястку Арте­міса. Було схоже, що його зап’ясток проткнули списами-голками маленькі солдатики.

«Зараз буде боляче», — подумав Артеміс.

Горло Артеміса пересохло, шия ослабіла, зір був розпливчастим. Але, незважаючи на це, у нього за­йняло менше хвилини активувати термінал, увести код Мервелла і прибрати ремені.

«Якщо за відключенням ременів пролунає триво­га, я матиму проблеми».

Але не було ні дзвінка, ні інших видимих сигналів тривоги. Не прибігали за ним і піксі.

«У мене є час. Але його не надто багато».

Він прибрав паразита зі свого тіла, здригаючись не від болю, а від вигляду червоних точок на своєму зап'ястку. Струмочки крові бігли з кожної ранки, але вони були повільними і водянистими. Він не помре від утрати крові.

«Загусник крові в п’явках. Звичайно».

Артеміс, як зомбі, попрямував лабораторією, обе­режно обходячи вузли. Тисячі очей дивилися на нього. Тварини стихли, їхні носи, морди і дзьоби ви­сунулися з-за ґрат і дивилися за тим, що відбуваєть­ся. Єдиним звуком був звук робота — рознощика їжі, що виконував свої звичайні функції.

«Усе, що мені треба зробити, — це втекти. Немає потреби в протиборстві або в порятунку світу. За­лиш у спокої Опал і біжи».

Але, звичайно, у світі Артеміса нічого ніколи не ро­билося легко і просто. Артеміс виявив екранні окуля­ри, що висіли на стіні, активував їх з v-подібної клаві­атури і ввів пароль Мервелла, щоб увійти до мережі. Йому треба було дізнатися, де він і як йому вибратися.

Плани підприємства лежали просто на робочому столі. Прямо так, без