Артеміс Фаул. Парадокс часу - Йон Колфер

Капітан обрала момент, щоб відсалютувати юно­му Артемісу, а потім пішла з його поля зору, шмиг­нувши в найближчу алею. Тільки щоб зіткнутися ніс до носа з Деймоном Кронскі, що відсапувався.

— Два з двох, — пропихтів він. —-Я дістав вас обох. Схоже, у мене вдалий день.

«Та коли ж це скінчиться?! — не вірячи своїм очам, подумала Холлі. — Чому все це триває»?

Кронскі давив на неї, як розлючений слон, на­суплені брови здіймались за стеклами кольорових окулярів, піт цівками стікав по обличчю, скрапував з пухких губ.

«Відволікаючий маневр, — подумала Холлі. — Чу­дово».

«Яка іронія. Вдихати запах голубиного посліду пе­ред смертю».

Вона чула, як тріщать ребра.

«Хотіла б я, щоб Кронскі учув цей запах».

Ідея спалахнула в мозку — останній намір умира­ючої істоти.

«А чом би йому не відчути це? Це останнє, що я можу зробити».

Капітан пішла глибоко в себе у пошуках останньо­го заклинання. Було якесь світіння глибоко всереди­ні. Недостатньо для екрана і навіть для гіпнозу, але, можливо, достатньо для слабкого зцілення.

Зазвичай цілюща магія використовувалася для поранених, а відсутність нюху у Кронскі була при­родженою. Його повернення могло бути небезпеч­ним і абсолютно точно хворобливим.

«От і добре, — подумала Холлі. — Якщо йому буде боляче, нехай буде боляче».

Вона підвела руку, минувши передпліччя на сво­єму горлі, просуваючись по обличчю Кронскі та за­кликаючи всю магію в пальці.

— У чому справа? — Кронскі не був стривоже­ним. — Що відбувається? — Граєш у «Впіймав твій ніс»?

Холлі не відповіла. Замість цього вона заплющила очі і сунула два пальці в ніздрі Кронскі, а потім по­слала останні іскри магії вперед.

— Зціляй, — сказала вона.

Сказано — зроблено.

Кронскі був здивований, але спочатку ніяк не зре­агував.

— Гей, що в біса... — почав він, а потім чхнув. Ачхи був такий сильний, що вдарив по вухах і ско­тив його з жертви. — Ей, ти що — дитина, що ти пхаєш мені пальці в носа?.. — Він чхнув ще раз, те­пер іще сильніше. З кожної ніздрі вирвався стру­мінь пари.

— Яка жалюгідна спроба! Ви, люди, насправді ду­маєте...

Третій ачхи пронизав усе тіло. Сльози потекли по обличчю Кронскі. Ноги тремтіли, окуляри бовтали­ся на одній дужці, лінзи розтріскалися.

— О боже мій, — пропихтів Кронскі, коли його кінцівки знову стали слухняними. — Щось не так. Щось змінилося...

І тут запах ударив йому в ніздрі.

— Ааррргх... — здавлено вимовив Кронскі і по­чав кричати. Його суглоби стискалися, ноги сіпали­ся, пальці робили діри в повітрі.

— Ого, — тільки і сказала Холлі, масажуючи гор­ло. — Його реакція сильніша, ніж я чекала.

Запах був огидним, але, глянувши на Кронскі, можна було подумати, що він помирає. Чого не вра­хувала Холлі, так це сили нюху доктора, порівнянно­го з першою в житті картиною, коли ледь-ледь на­родившись, уперше розплющуєш очі або з ейфорією від першого зробленого кроку. А площа забезпечила те ж саме, але в гірший бік. Візьміть отруйну кульку, намажте колючки гноєм, замотайте бинтами з гно­єм, прокип’ятіть у котлі з послідом, піднесіть це до свого носа і ви зрозумієте, що відчув Кронскі. Цей запах зводив його з розуму. Він ліг на спину, виря­чившись у небо.

— Погань, — сказав він, повторюючи слово знову і знову, як заклинання, — Погань, погань. Фаул, Фаул. [3]

Холлі опустилась на коліна і сплюнула на сухий пісок. Уся її істота була відокремлена від душі. Одно­го погляду на Кронскі було досить, щоб зрозуміти:

немає сенсу запитувати його про щось. Цієї миті президент екстинкціоністів був позбавлений здат­ності мислити зв’язно.

«Можливо, це на краще, — подумала Холлі. — Зате він деякий час не очолюватиме різні всесвітні орга­нізації».

Капітан дещо помітила. Одна з лінз розкололася остаточно, відкриваючи око. Райдужна оболонка була дивного фіолетового кольору, майже такого ж темного, як і окуляри. Але не це привернуло увагу Холлі. «Його загіпнотизували, — зрозуміла Холлі. — Хтось із Народу контролює його».

Вона звелася на ноги і в одному черевику покуль­гала у бік алеї, а голоси жаднюг-громил, що б’ються, стихали позаду.

«Якщо в цю справу вплутаний хтось із Народу, то все не таке, яким здається. А якщо все не таке, яким здається, то, може, Артеміс усе ще живий».

Біля штаб-квартири екстинкціоністів

Мервелл Брілл розглядав себе в дверях морозильної камери.

«А я красунчик, — думав він. — І халат, що при­криває черевце, мені дуже личить».

— Брілле! — покликала Опал зі свого офісу. — Як там справи з мозковою рідиною?

Мерв аж підстрибнув.

— Якраз викачую, міс Кобой.

Піксі навалився на каталку з людиною і покотив її коротким коридором, що вів до самої лабораторії. Застрягти в цьому дільці з Опал Кобой — це вам не прогулятися парком. Трійця, що день за днем вика­чує мозкову рідину. Опал могла б найняти тисячу помічників у лабораторію, але вона була параноїком щодо секретності. Її манія переслідування була така сильна, що вона стала підозрювати речі й рослини у шпигунстві.

— Вороги можуть вирощувати камери! — надри­валася вона на одному інструктажі. — Хтозна, чого досяг цей нікчемний кентавр Фоулі у своїх дослідах з імплантації шпигунського устаткування в рослини. Отже позбавтеся всіх квітів. І каменів теж — я їм не довіряю. Маленькі підлі зрадники...

Отже близнюки Брілл витратили півдня на те, щоб очистити лабораторію від усього, що могло міс­тити жучки. Навіть від освіжувачів убиральні — Опал підозрювала, що ті її фотографують, коли вона ними користується.

«Утім, у міс Кобой є всі підстави для параної, — визнав Мерв, проштовхуючи каталку через подвійні двері лабораторії, — Якщо ЛЕП коли-небудь дізна­ється, чим вона тут займалася, вони упечуть її за ґра­ти довіку».

Подвійні двері вели в довгу трирівневу лаборато­рію. Це було місце мук. Клітки з пійманими тварина­ми були підвішені до стелі. Тварини стогнали, плака­ли, намагалися перегризти ґрати і кидалися на двері.

Робот — рознощик їжі із дзижчанням їздив між клітками, де сиділи тварини, і закидав у них сірі по­живні кульки.

У центральній зоні була купа якихось операцій­них приладів. Безліч тварин лежали догори черевом, зв’язані, як і Артеміс, міцними ременями. Артеміс упіймав погляд сибірського тигра, що лежав лапами догори. На голові в того були поголені смужки з тон­ким шаром речовини на кшталт печінки. Коли вони проїжджали повз, шар видав плямкаючий звук, і сигнальний світловий діод на носі тигра спалахнув