Артеміс Фаул. Парадокс часу - Йон Колфер

— У вас є думка, Пастере, або ми повинні переко­натися в тому, наскільки ви розумні?

О, в мене є думка, докторе. І вона полягає в тому, що коли б не ці широкі надбрівні дуги і заго­стрені вуха, ця істота дуже сильно нагадувала б ма­леньку дівчинку.

Кронскі пирхнув.

— Вуха і надбрівна дуга. Це і є всі ваші аргументи?

— Точно, — сказав Артеміс і провів телефоном перед обличчям Холлі. На екрані йшов короткий Ві­деоролик, який він зробив у шаттлі. Він показував череп Холлі з темними ущільненнями правильної форми в ділянці скронь і на вухах.

— Імпланти, — зрадів Артеміс. — Абсолютно оче­видно, результат хірургічного втручання. Цей ельф — майстерна підробка. Ви намагалися обдурити нас, Кронскі.

Протести Кронскі потонули в реві натовпу. Екс­тинкціоністи піднімалися зі своїх місць, засуджуючи спробу такого зухвалого обману.

— Ти брехав мені, Деймоне, — гримів Томмі Киркенхазард, начебто його ранили. — Брехав мені!

— До ями його, — кричала графиня Ірина Косто­вич, її обличчя палало люттю вовка, чия шкура ле­жала на її плечах.

— Нехай Кронскі сам вимре. Він змусив нас при­їхати сюди, і після всього цього він заслуговує на таку долю.

Кронскі додав звук мікрофона на своїй трибуні.

— Це безглуздо. Вас обманюють так само, як і мене. Ні! Я не вірю в це. Це хлопченя, цей Пастер, він бреше. Мій ельф справжній. Дайте мені шанс, і я доведу це.

— Я не закінчив, докторе, — кричав Артеміс, важ­ко ступаючи по подіуму. В обох руках він тримав лейкопластир, який устиг приліпити до своїх долонь під час галасу. Він відчував, як жар коле йому руки у міру того, як активувалася клейка частина пластиру. Йому доведеться діяти швидко, або успішність його плану серйозно похитне пара шматочків ткани­ни кольору його власної шкіри.

— Ці вуха мені здаються несправжніми. А ваш друг містер Киркенхазард був надто обережний з ними.

Артеміс скрутив лейкопластир, так що липкий бік більше не стикався з його пальцями. Він просунув другу руку між прутів ґрат і зробив вигляд, що із зу­силлям тре кінчики вух, тоді як насправді приклею­вав другий лейкопластир до вуха Холлі, укриваючи ним увесь кінчик вуха і велику частину вушної рако­вини.

— Воно віддирається, — пробурмотів він, переко­навшись, що закрив камеру, встановлену в клітці, своїм ліктем. — Воно у мене.

Секундою пізніше лейкопластир висох і одне з вух Холлі стало повністю видне. Артеміс подивив­ся їй в очі і підморгнув.

Очі казали «підіграй» та обіцяли поміч.

Принаймні, сподівався Артеміс, підморгування передавало цю його думку, і в нім не було натяку на можливість ще одного поцілунку.

Час повертатися до справи.

— Це підробка, — крикнув Артеміс, піднімаючи стислий у руці пом’ятий лейкопластир тілесного ко­льору. — Він відклеївся і впав прямо мені в руку.

Холлі послужливо підставила свій профіль у поле зору вебкамери. Вухо більше не було загостреним.

Лють — так можна було описати реакцію, що пі­шла з боку переважної більшості екстинкціоністів. Кронскі обдурив їх усіх, або, що ще гірше, його об­дурило якесь хлопченя.

Артеміс тримав передбачуване підробне вухо, стискаючи його так, ніби це була отруйна змія.

— І це та людина, якій ми довірили очолювати нас? Чи має в такому разі доктор Кронскі право судити?

Артеміс шпурнув «вухо» на землю.

— Імовірно, ця істота може всіх нас загіпнотизу­вати. Я швидше повірю, що її рот заклеєний з тією метою, щоб вона не могла говорити.

Одним швидким рухом він зірвав скотч із рота Холлі. Та здригнулася і вистрілила в Артеміса суво­рим поглядом, але потім швидко розплакалася, без­доганно граючи роль людини-жертви.

— Я не хотіла цього робити, — схлипувала вона.

— Робити що? — запитував її Артеміс.

— Доктор Кронскі забрав мене із сирітського притулку.

Артеміс підвів брову. З притулку? Холлі явно імп­ровізувала.

— Він сказав мені, що коли у мене є імпланти, то я можу жити в Америці. Після операції я передума­ла, але доктор не дозволив мені піти.

— Притулок, — сказав Артеміс. — Чому, це просто неймовірно.

Підборіддя Холлі впало.

— Він сказав, що уб’є мене, якщо я проговорюся.

Артеміс розгнівався.

— Він сказав, що уб’є тебе. І ця людина править нашою організацією?! Людина, яка полює на людей як на тварин. — Звинувачуючи, він указував пальцем на нічого не розуміючого Кронскі. — Ви, сер, ще гір­ший, ніж тварини, яких ми усі зневажаємо, і я вима­гаю від вас звільнити бідну дівчинку.

Кронскі був знищений, і він усвідомлював це. Але з цього непорозуміння ще можна було вибратися. У нього ще були номери рахунків групи, і він був єдиним, хто знав комбінацію до сейфа. Через дві години він буде далеко звідси з достатньою кількіс­тю грошей, щоб безбідно прожити декілька років. Усе, що йому треба зробити, — це як-небудь зупини­ти це хлопченя Пастера, яке переграло його.

І тут він згадав. Іграшка!

— А як щодо цього? — прогримів він, розмаху­ючи пістолетом Холлі. — Вважаєте, це теж підробка?

Екстинкціоністи подалися назад, залазячи під си­діння.

— Ясна річ, — розсміявся Артеміс. — Дитяча іг­рашка. І більш нічого.

— Готові посперечатися на своє життя?

Артеміс, здавалося, почав коливатися.

— Не варто драматизувати, докторе. Визнайте, ви програли. Прийміть це.

— Ні, — сказав Кронскі різко. — Якщо пістолет справжній, значить, істота теж справжня. А якщо вона не справжня, значить, як ви наполягаєте, вам нічого боятися.

Артеміс призвав свою хоробрість.

— Дуже добре, зробіть свою найжахливішу по­милку. — Він стояв, розставивши ноги перед малень­кою голкою зброї, підставивши груди.

— Ви зараз помрете, Пастере, — сказав Кронскі без симпатії в голосі.

— Можливо, якщо ви дозволите зняти пістолет із запобіжника, — сказав Артеміс, нібито підганяючи доктора до дії.

— Тоді побачимося в пеклі! — прогавкав Кронскі і натиснув на кнопку.

Але нічого не сталося. Лише вискочила іскорка і пролунало невелике дзижчання зсередини зброї.

— Він зламався, — видихнув доктор.

— Хто б говорив, — сказав Артеміс, який дистан­ційно з шаттлу знищив «Нейтрино».

Кронскі розвів руки: хлопчику, ОК. Дай мені по­міркувати.

— Просто відпустіть дівчинку, докторе. Збережіть хоч би крихітку гідності. Ми ж не страчуємо людей.

— Я тут головний. Тільки мені потрібна секунда, щоб зібратися на думці. Цього не повинно було ста­тися. Вона про це не попереджала...

Доктор поклав лікті на кафедру, протираючи очі під темними окулярами.

«Вона про це не попереджала? — думав Артеміс.