Артеміс Фаул. Парадокс часу - Йон Колфер

відреагували швидко, не гірше за команду Фор­мули-1. Це було не дивно після трьох місяців трену­вань. Буквально. Робітники прибирали візки, деякі прибирали залишки жовтого плавника. Закривши цю частину кімнати, робітники відкрили другу її частину.

Два подіуми і лава підсудних в’їхали в центр залу. Обидва подіуми були оснащені комп’ютерами, а де­рев’яна лава підсудних містилася всередині клітки. Клітка була закрита леопардовою шкурою.

Гості замовкли: усі вичікувально дивилися на кліт­ку. Всі давно чекали цього моменту, ці мільйонери і мільярдери сплачували величезні гроші, щоб відчу­ти необмежену владу, адже майбутнє виду залежало від їхнього рішення. Показати всій планеті, хто тут хазяїн. Гості не знали, що з метою безпеки зал оточе­ний озброєними людьми, на той випадок, якщо істо­та проявить нові магічні здібності. Можливість під­земного підкопу була незначна, тому що зал був установлений на фундаменті із заліза і бетону.

Кронскі відтягував момент, підводячись зі свого місця і повільною ходою прямуючи до подіуму про­курора.

Він склав пальці хрестиком, розуміючи важли­вість моменту.

— Щороку ми судимо рідкісну тварину.

Серед глядачів почувся свист, але Кронскі проіг­норував його.

— Справжній суд: з прокурором і один з вас буде захисником. Ідея проста. Якщо ви зможете переко­нати журі...

Ще свист.

— ...що ця істота в клітці здатна приносити ко­ристь людству, то ми звільнимо її. Так, хочете вірте, хочете ні, сталося одного разу в 1983 році. Незадовго до мого часу, але я впевнений, що це дійсно сталося. Якщо ж захист не зможе довести користь цієї твари­ни, то я натисну на цю кнопку.

Кронскі повертів у руках дистанційний пульт з великою червоною кнопкою.

— І тварина буде кинута з клітки до ями, де лазер­ний промінь активує вогняний струмінь. Вуаля: мит­тєва кремація. Дозвольте мені продемонструвати. Це тішить мені серце, яма абсолютно нова. Я тесту­вав її весь тиждень.

Він кивнув одному зі співробітників, який по­тягнув важіль залізних ґрат. Кронскі вибрав диню ЗІ столу і кинув її у яму. Усі почули звуковий сиг­нал, що супроводжувався синьо-білим полум’ям. Диня була спалена, залишилися лише чорні вуг­линки.

Деякі захоплено зааплодували, але не всі оцінили цей ефект.

Джеффрі Кутнез-Мейєрс склав руки рупором:

— Жвавіше, Деймоне. Що за істота цього разу? Тільки не мавпа. Щороку це мавпа.

Зазвичай Кронскі дуже дратувало, коли його пе­ребивали, але не сьогодні. Сьогодні всі грубіяни, на­віть дотепні, будуть відправлені на другий план.

— Ні, Джеффрі, не мавпочка. Що коли...

Джеффрі Кутнез-Мейєрс важко зітхнув:

— Будь ласка, більше ніяких «що коли». Нам було достатньо історії з рибою. Покажи нам прокляту іс­тоту.

Кронскі зображував уклін:

— Як ви забажаєте.

Він натиснув на кнопку дистанційного пульта, й опустився величезний екран. Потім натиснув на іншу кнопку, і завіса, що приховувала істоту в клітці, плавно від’їхала вбік.

Холлі була прив’язана до дитячого стільчика. Її погляд був гострим і оскаженілим.

Першою реакцією було замішання. Хто ця ма­ленька дівчинка? Це ж дитина.

Кронскі з’їхав з глузду? Я знав, що він високої думки про себе, але це?

Коли ж екстинкціоністи подивилися на екран, то побачили зображення камери, установленої всере­дині клітки. О, боже. Її вуха. Подивися на її вуха.

Вона не людина.

Хто це? Що це?

Томмі Киркенхазард підвівся.

— Для тебе буде краще, якщо це не розіграш, Дей­моне. Або ми повісимо тебе.

— Дві речі, — м’яко сказав Кронскі, — по-перше, це не розіграш. Я виявив новий вид; як факт — я вірю, що це фея. По-друге, якби це і був розіграш, ви б усе одно нікого не повісили, Киркенхазарде. Мої люди убили б вас, до того як ви б змахнули своїм безглуздим капелюхом і закричали йа-ху!

Іноді є щось добре в тому, щоб змусити людей здригнутися. Нагадати їм, де влада.

Щось хороше.

— Звичайно, я розумію ваш скептицизм. Аби пе­реконатися, що це не розіграш, мені потрібний во­лонтер із глядачів. Як щодо тебе, Томмі?

Томмі Киркенхазард залпом випив півсклянки вина, щоб заспокоїти нерви, і потім пішов до клітки.

«Гарне виконання, Томмі, — подумав Кронскі. — Начебто ми не домовлялися про цей невеликий спектакль, щоб додати більшої переконливості».

Киркенхазард постояв біля Холлі, неначе набира­ючись хоробрості, потім простягнув руку і повільно помацав її вуха.

— О господи, це не витвір. Вони справжні, — він зробив крок назад, і реальність того, що відбувалося, змусила його посміхнутися, — ви упіймали фею.

Киркенхазард кинувся до Кронскі і став потиску­вати йому руку і ляскати по спині.

«Отже, мій найбільший критик виправився. Інші йтимуть за його прикладом, як вівці. Корисні твари­ни ці вівці».

Кронскі подумки привітав себе.

— Я буду як обвинувач, така традиція, — сказав Кронскі натовпу. — Але хто буде захисником? Не­вдалий учасник, який витягне чорну кулю. Хто це?

Кронскі кивнув метрдотелеві.

— Принесіть мішок.

Як безліч старих організацій, екстинкціоністи до­тримувалися традицій, і одна з цих традицій поляга­ла в тому, що істоту на суді може захищати будь-який із членів організації за бажанням або, якщо ніхто не висловить такого бажання, то захисник буде вибраний за допомогою лотереї. Мішок з білими ку­лями і лише однією чорною.

— Немає потреби в мішку, — пролунав голос у на­товпі. — Я захищатиму істоту.

Голови глядачів обернулися на голос. Це був мо­лодий чоловік з цапиною борідкою й блакитними пронизливими очима. На юнакові були трохи затем­нені окуляри і легкий лляний костюм.

Кронскі помічав його раніше, але не міг згадати його імені, що дуже дратувало.

— І хто ви? — запитав Кронскі, поглядаючи на комп’ютер, установлений на подіумі.

Молодий чоловік посміхнувся.

— Чом би не дати вашій комп’ютерній програмі декілька секунд, щоб відповісти вам на ваше питання?

Кронскі натиснув enter, і через п’ять секунд ком­п’ютер, обробивши світлину, видав інформацію про учасника організації, з особистих архівів екстинкці­оністів.

Малачі Пастер. Молодий французько-ірландський спадкоємець бойні. Робив великі пожертвування в казну екстинкціоністів. Його перша конференція. Як і більшість присутніх, що пройшли обряд ініціа­ції, вніс великі пожертвування, щоб отримати право бути на конференціях.

Кронскі був зачарований.

— Містере Пастер, ми раді вітати вас у Марокко. Але, скажіть мені, чому ви захотіли захищати цю іс­тоту? Її загибель уже практично схвалена.

Молода людина зійшла на подіум.

— Мені подобаються складні задачі. Це інтелек­туальне завдання.

— Захист злочинця — інтелектуальне завдання?

— Особливо злочинців, — відповів Пастер, підні­маючи кришку ноутбука. — Легко захищати раб­ських, корисних тварин, таких, як корови. Але це? Це буде нелегка битва.

— Буде шкода програти битву таким молодим, — сказав Кронскі, і його губи