Артеміс Фаул. Парадокс часу - Йон Колфер

Але слабкий голос совісті нагадав йому, що його від’їзд не означатиме того, що це місце не існуватиме далі, а продаж дивної істоти Кронскі тільки притяг­не увагу людей до дій цієї організації.

Артеміс подумки уявив собі батька.

Чого б це не було варте. Що б не довелося зро­бити.

Кронскі з’явився в кімнаті в чистому, спадаючому вільними складками каптані. Його очі були червони­ми, начебто він плакав.

— Сядь, Артемісе, — сказав він, указуючи жестом на диван.

Артеміс окинув поглядом диван:

— Ні. Я залишуся стояти.

— Ах, розумію. Занадто великий диван. Важко за­лишатися серйозним, коли твої ноги не дістають до підлоги, — сказав Кронскі, сідаючи в офісне крісло.

Доктор потер очі міцними пальцями і надів фір­мові сонцезахисні окуляри.

— Ти навіть уявити собі не можеш, як це: бути та­ким, як я, Ах-темісе. Переїжджати переслідуваним з країни в країну через віру, наче якийсь криміналь­ний злочинець. І тепер, коли я нарешті знайшов міс­це, яке можу називати будинком; тепер, коли я умо­вив комітет проводити збори тут, — я втратив лемура. Цей лемур був основною метою конференції.

Голос Кронскі був спокійним, і здавалося, що док­тор поступово оговтується після невдачі, що спітка­ла його.

— Члени комітету екстинкціоністів — дуже впли­вові люди, Ах-темісе. Вони звикли до зручностей і комфорту. Марокко навряд чи можна назвати зруч­ним. Я побудував цей будинок, щоб притягнути сюди комітет, для цього пообіцяв грандіозну відкри­ту конференцію. А тепер усе, що я можу показати, — порожні руки.

— Ще не все втрачено, докторе, — м’яко сказав Артеміс. — Я можу надати вам щось таке, що урізно­манітнить вашу організацію і зробить її всесвітньо важливою.

Погляд Кронскі був скептичним, але він нахилив­ся вперед, його руки злегка напружилися.

Його обличчя говорить «ні», подумав Артеміс, але мова його тіла говорить «так».

— Що ти продаєш, Ах-темісе?

Артеміс відкрив галерею в телефоні й обрав світ­лини.

— Це, — сказав він, передаючи телефон Кронскі.

Доктор вивчив світлини, і скептицизм на його об­личчі помітно виріс.

— Що це? Світлини — підробка?

— Ні. Вони непідробні. Ця істота жива.

— Гаразд, Ах-темісе. Лише латекс і кісткові імп­лантати. Нічого більшого.

Артеміс кивнув:

— Це нормальна реакція. Ви не заплатите, поки самі не переконаєтеся в достовірності цієї істоти.

— Я вже заплатив.

— Ви заплатили за лемура, — заперечив Арте­міс. — Це невідкритий вид. Можливо, загроза люд­ству. Це якраз те, чим займаються екстинкціоністи. Уявіть, скільки учасників організації вимагатимуть пожертвування для вашої церкви, коли ви розкри­єте цю загрозу.

Кронскі погодився:

— Ти наводиш гарні аргументи для десятирічно­го хлопчиська. Скільки я маю заплатити?

— П’ять мільйонів євро. Це не обговорюється.

— Готівкою?

— Діамантами.

Кронскі Незадоволено стиснув губи:

— Ти не отримаєш жодного каменя, поки я не буду переконаний у достовірності цієї істоти.

— Це буде справедливо.

— Чи не занадто ти зговірливий, Фауле? Звідки ти знаєш, що я не обдурюю тебе? Після всього я цілком упевнений, що ти доклав руку до події на базарі. Чим обернулася для мене чесна гра, яку я вів?

— Ти можеш обдурити мене, Деймоне. Але ти не обдуриш Батлера. Ти ж не безглуздий чоловік.

Кронскі був уражений:

— Непогано, хлопче. Ти все передбачив. — Док­тор подивився на свої руки. — Ти коли-небудь думав, Ах-темісе, що така дитина, як ти, опинилася проти такого старого шахрая, як я?

— Я не розумію, в чому ваше питання, — чесно зі­знався Артеміс.

Кронскі заплескав у долоні і розсміявся.

— Ти захоплюєш мене, Ах-темісе, — сказав він. — Який ще хлопчик живе так, як ти?

Його сміх обірвався несподівано, неначе відріза­ний гільйотиною.

— Тепер перейдемо до справи. Коли я зможу ви­вчити цю істоту?

— Негайно, — відповів Артеміс.

— Чудово. Тоді телефонуй своєму Батлерові, щоб він приїхав, швидше. Припустимо, на те, щоб діста­тися сюди, у нього піде близько тридцяти хвилин, ще десять, щоб минути охорону. Ми можемо зустрі­ти його у Великій Ложі за годину.

— Я сказав негайно, — сказав Артеміс, клацнувши пальцями.

Батлер зробив крок уперед із-за фіранки. У руках у нього була сумка марки кевлар.

Кронскі пронизливо закричав, а потім закотив очі.

— Ні, я не можу це контролювати... Через цю справу з коалою з Клівленда. Це занадто турбує мене.

«Відкласти і зберегти, — подумав Артеміс. — Ко­ала з Клівленда».

— У будь-якому разі... — продовжив Кронскі. — Як ви сюди проникли?

Батлер знизав плечима:

— Так само, як і ви.

— Ви були в машині, — здогадався Кронскі, — дуже розумно.

— Загалом, не дуже. Кожна неточність у вашому плані має вигляд продуманої деталі в нашому.

— Я запам’ятаю це. Товар у вас?

Батлер стиснув губи. Артеміс знав, що ліміт його лояльності на межі. Продаж лемура була досить поганою справою, але ця істота в сумці була якоюсь мірою жінкою.

Не кажучи ні слова, охоронець поставив сумку на стіл. Артеміс зібрався відкрити сумку, але Батлер зу­пинив його.

— У неї є деякі гіпнотичні здібності. Одного разу я зустрів хлопця з Лаосу, який міг зурочити вас, але я ніколи не бачив нічого подібного до цього. Вона намагалася застосувати свої чари на мені на базарі, і я трохи не зіткнувся з верблюдом. Тому я заклеїв їй рот скотчем. Так само ми знаємо, що вона може ста­вати невидимою. Коли я відкрив сумку вперше, то не побачив її. Я подумав, що вона втекла. У неї можуть бути й інші можливості — хтозна, що вона може зробити своїми вухами. Ви згодні піти на цей ризик?

— Так, — відповів Кронскі, починаючи злитися, — абсолютно згоден. Відкрийте сумку.

Батлер прибрав руку, і Артеміс розстебнув блис­кавку, показавши фігуру всередині.

Артеміс посміхнувся. Доктор попався на гачок.

— П’ять мільйонів, — сказав він. — Плюс витрати.

Артеміс старший їхав на доладному скутері ЛЕПрекону. Іфранські дороги за межею прекрасного міста були частиною родючого басейну річки Феса. По краях дороги росли оливкові дерева, а далі були майданчики для гольфу.

«Античність і сучасність. Співіснування».

Зорі над головою здавалися ближчими і яскраві­шими, ніж удома в Ірландії; вони сяяли, як вогні ста­діону, нібито Африка якимсь чином була ближча до Всесвіту.

Я втратив її. Втратив Холлі.

Але в нього був план. Загалом, непоганий план. Усе, що йому треба, — деякі чарівні технології, щоб відчинити кілька дверей. І тоді у них буде шанс. Тому що без Холлі все втрачає