Артеміс Фаул. Парадокс часу - Йон Колфер

— Багато глядачів, але мало свідків.

— Окрім місцевих, у Кронскі, поза сумнівом, є близько дюжини людей в платіжній відомості, які побачать те, що він захоче. — Артеміс подався впе­ред, легко торкнувшись носом пластикової перего­родки.

— А ось і наш диявольський екстинкціоніст. Як за сигналом.

Знизу ринок був переповнений шкіряниками і продавцями, давно вже привченими до гострого за­паху чанів. Групки непохитних туристів мелькали тут і там з твердим наміром зафіксувати все на свої фотоапарати, але не бажаючи страждати від спеки і запаху довше, ніж необхідно, щоб зробити декілька клацань фотоапаратом. І серед них усіх, безтурботно посміхаючись, широкими кроками йшов доктор Деймон Кронскі, що мав безглуздий вигляд у зшито­му на замовлення камуфляжі, доповненому високою генеральською папахою.

Ельфійка відчула відразу до цієї людини через те, що він явно отримував задоволення від навколиш­ньої обстановки.

— Подивися на нього. Як йому все це подобається.

Артеміс промовчав. Кронскі продав лемура, і Ар­теміс уважав, що учинити жахливіше за цей злочин було не можна. Замість відповіді він пошукав у тор­гових рядах ринку свою молодшу копію.

— Онде я. У західному кутку.

Холлі перевела погляд на місце, де був юний Ар­теміс. Той стояв, практично закритий величезною, покритою черепицею урною з м’ятно-зеленою фар­бою. На поверхні урни відбивався срібний диск сон­ця, що заходило.

Артеміс посміхнувся.

— Я пам’ятаю, як стояв саме на тому місці, щоб за­хід відволік увагу Кронскі. Це був єдиний чан, на який у той момент падало сонце. Маленька помета за смо­рід. По-дитячому, напевно, але тоді я був дитиною.

— Здається, цей момент ти пам’ятаєш до дріб­ниць, — зауважила ельфійка.

Артеміс не міг заспокоїтися. До цієї миті його спогад був неточним. Раптом він випрямився. Не­точним. Як він раніше цього не помічав? Ці провали в пам’яті могли означати тільки одне. Часу обмірко­вувати цю думку немає. Обмін під носом. Артеміс провів указівним пальцем по сенсорному екрану, розширюючи межі ділянки. Наблизився до цоколь­ної стіни в центрі ринку. Низький кам’яний майдан­чик був поцяткований канавами і покосився від шкір, що століттями нагромаджували на нього. На його поверхні виблискувала сира хна, підтікаючи по краях, як кров при черепномозковій травмі.

— Ось, — сказав Артеміс. — На цьому місці ми до­мовилися провести обмін. Кронскі кладе свою валізу на валун. Я її передаю.

— Його. Він чоловічого роду, його звуть Джей-джей, — сказала Холлі, повертаючи його до реаль­ності.

— Я передаю Джей-джея. Потім ми розходимося в різні боки, все просто. Ніяких утруднень не виникло.

— Може, варто почекати, поки станеться обмін?

— Ні. Що станеться пізніше, ніхто не може перед­бачити. Принаймні зараз у нас є деякий прогноз на майбутнє.

Ельфійка вивчила сцену досвідченим поглядом.

— Де Батлер?

Артеміс доторкнувся ще до однієї точки на екра­ні. Він злегка запульсував, зігнувся і збільшив обра­ну ділянку.

— У тому вікні. Спостерігає за всім.

Вікно становило високий прямокутник на білій збляклій стіні, забарвлений у чорний колір тінню і глибиною.

— Ти вважаєш себе невидимим, чи не так, дру­же? — прошепотіла Холлі, потім виділила вікно ве­ликим пальцем і активувала фільтр нічного бачення. У несподіваному світлі тепла тіла в отворі з’явилася незграбна фігура, нерухома, як камінь, за виключен­ням серця, що билося.

— Я пам’ятаю, що обмін хотів учинити Батлер, але я його відмовив. Зараз він саме там, оскаженілий.

— Я не маю бажання зблизька дивитися на оска­женілого Батлера.

Артеміс поклав руку їй на плече.

— Тоді не підходь надто близько. Все, що нам по­трібно, — відвернути увагу. Шкода, що в тій шафці не­має комбінезона ЛЕПреконів. Якби ти була невидима і для людей, і для приладів, мені було б спокійніше.

Капітан різко смикнула підборіддям, викликаючи магію, і її контури розчинилися до легкого серпанку.

— Артемісе, не переймайся. — Через вібрацію, що проходить крізь тіло, її голос був схожий на голос робота. — Я і раніше виконувала місії. Ти на ринку не один такий розумний.

Артеміса це ніскільки не підбадьорило.

— Тим більше причин бути обережнішими. Шко­да, що в терміналі немає комплекту крил. У таких шафках немає крил?

— Це шанс, — промовила Холлі голосом, сплива­ючим через затвор порталу, що розширювався. — Ми отримали те, що ми отримали.

— Ми отримали те, що ми отримали, — повторив Артеміс, стежачи за просуванням Холлі вниз по схо­динках і через внутрішній дворик за допомогою ін­фрачервоного фільтру. — Жахлива граматика.

Десятирічний Артеміс почував себе так, немов його занурили у глек з медом і залишили запікатися на сонці. Його одяг прилип до шкіри, і рій мух кру­тився над головою. Горло нагадувало сухий наждач­ний папір, і він відчував своє дихання і пульс, немов на ньому був одягнений шолом.

І сморід. Його ніс гарячий вітер, що віяв у ніс та очі.

«Я повинен витримати, — подумав він, фокусу­ючись на цілісності майбутнього. — Я потрібний та­тові. А ще я не хочу, щоб цей мерзенний тип мене залякував».

Базар був заплутаним калейдоскопом кінцівок, що без кінця гойдалися і розбризкували фарбу, і ве­чірніх тіней. І, з точки зору Артеміса, все навкруги було навіть заплутанішим. Мелькали лікті, урни дзвонили як дзвони, а в повітрі над головою різко звучали гучні вигуки на арабській і французькій. Ар­теміс дозволив собі медитацію із хвилинку. Він за­плющив очі, роблячи неглибокі вдихи ротом. Дуже добре, подумав він. До справи, докторе Кронскі. На щастя, доктор був величезним, і Артеміс, ідучи рин­ком, швидко побачив Кронскі на протилежному розі.

Тільки подивіться на нього. Камуфляжний кос­тюм! Ця людина щиро вірить, що він генерал, який б’ється з тваринним царством?

Артеміс сам притягав здивовані погляди місце­вих, до туристів тут звикли, але поодинокі десяти­річні хлопчики в ділових костюмах з клітками для мавп рідко зустрічалися у будь-якій частині світу.

Це як раз плюнути. Пройти в центр і опустити клітку. Але навіть пересуватися по базару було непро­сто. Робітники метушилися на проходах між чанами, навантажені дюжинами вимочених шкір. Фарба сму­гами забарвлювала одяг туристів та інших робітників. Артемісу довелося кроками прокладати собі шлях, кілька разів поступатися дорогою, перш ніж він, урешті-решт, дістався вільної ділянки в центрі.

Кронскі сидів перед ним, залізши на крихітний складаний табурет з легкого очерету, і пускав клуби диму з тонкої сигари.

— Мені здається, що я пропускаю половину задо­волення, — сказав він, неначе вони просто про­довжували розмову. — У сигарі найкраще — аромат, а я абсолютно його не відчуваю.

Артеміс тихо розлютився. Ця людина почувалася