Артеміс Фаул. Парадокс часу - Йон Колфер

— Гроші при тобі, Деймоне? — Він, принаймні, міг надокучати доброму докторові, називаючи його на ім’я.

Кронскі не виявив ані краплі роздратування.

— Вони у мене прямо тут, Ах-темісе, — сказав він, поплескавши по кишені. — Сто тисяч — така дріб’яз­кова сума, мені вдалося засунути всі банкноти в ки­шеню костюма.

Артеміс не зміг стримати кепкування:

— Такого дивовижного костюма.

Фіолетові окуляри Кронскі блиснули в останніх променях сонця, що заходило.

— На відміну від твого, мій хлопчику, який, ма­буть, на такій жарі втрачає форму.

Це було правдою, Артеміс відчував, що єдиною річчю, яка тримає його вертикально, був засохлий піт на хребті. Він був голодним, роздратованим і втомленим.

«Зосередься. Перемога вимагає жертв».

— Ну, взагалі-то лемур при мені, не могли б ми продовжити?

Пальці Кронскі сіпнулися, і Артеміс міг припус­тити, про що він подумав.

«Забери у хлопчика лемура. Просто забери. І не треба розлучатися із сотнею тисяч».

Артеміс вирішив придушити такі думки в за­родку.

— Якщо ти збираєшся зробити необдумані кроки, що порушують нашу угоду, то я скажу тобі тільки одне слово: «Батлер».

Одного слова було досить. Кронскі був у курсі ре­путації Батлера, незалежно від його місцезнаходжен­ня. Його пальці сіпнулися ще раз і застигли.

— Відмінно, Ах-темісе. Давай покінчимо із цією справою. Думаю, ти розумієш, що мені необхідно оглянути товар.

— Звичайно. Я теж упевнений, що ти розумієш, що і мені необхідно оглянути зразок твоєї валюти.

— Чом би й ні, подивися. — Кронскі опустив руку в кишеню і витягнув товстий конверт, набитий пур­пурними п’ятисотками євро. Він недбало вибрав одну і передав її Артемісу.

— Понюхаєш її, га, Ах-темісе?

— Не зовсім. — Артеміс розкрив мобільник й об­рав магнітний сканер валюти з розширеного меню телефону. Він провів банкнотою перед пурпурним кольором, перевіряючи водяний знак і металеву смужку.

Кронскі приклав руку до серця.

— Я вражений. Ех, ображаєш, невже ти міг поду­мати, що я тебе обдурю? Підробити сто тисяч мені б вийшло дорожче, ніж у сто тисяч. Хороший набір столового срібла коштує вдвічі дорожче.

Артеміс закрив телефон.

— Я людина недовірлива, Деймоне. — І ти в цьому упевнишся. — Він поставив клітку на дерев’яний по­стамент. — Тепер твоя черга.

У цей момент поведінка Кронскі повністю змі­нилася. Його безцеремонність поступилася місцем легковажності. Він посміхнувся і порснув зі сміху, навшпиньках підкрався до клітки, як дитина до но­ворічної ялинки.

«Як звичайна дитина, — кисло подумав Артеміс. — Мені новорічний ранок сюрпризів не принесе, дяку­вати рентген-сканеру на мобільному телефоні».

Було очевидно, що Кронскі дуже збуджувала можливість знищення ще однієї іскри життя. Він елегантно нахилився до клітки і, примружившись, зазирнув у вентиляційні отвори.

— Так, так. Усе, здається, в порядку. Але мені тре­ба поглянути ближче.

— Сто тисяч євро дозволять тобі оглядати об’єкт де завгодно і як завгодно.

Кронскі кинув Артемісу конверт.

— О, візьми їх, стомливе хлопчисько. Я так від тебе стомлююся, Ах-темісе. У таких, як ти, не буває багато друзів.

— У мене є один друг, — відповів Артеміс, кладу­чи гроші в кишеню. — І він більший за тебе.

Кронскі відчинив клітку ширше, щоб схопити ле­мура за загривок. Він підняв тварину над головою, як трофей, оглядаючи її зусібіч.

Артеміс відступив на крок назад, кидаючи по сто­ронах підозрілі погляди.

«Напевно, нічого не станеться, — подумав він. — Напевно, ті істоти виявилися не настільки винахід­ливими, як я припускав. Поки що я можу задоволь­нитися ста тисячами».

А потім з’явилися винахідливі істоти.

У Холлі не було крил, але це не означало, що вона не могла влаштувати хаос. У шафці ЛЕПрекону не було зброї, окрім одного-єдиного «Нейтрино», але в ній було шахтарське обладнання, включаючи декіль­ка дюжин вибухових кульок, які ельфійка розкидала по всьому базару в залишені без нагляду чани з фар­бою, а під вікно з Батлером — у подвоєній кількості.

Хоча Холлі була невидимою, рухалася вона з обе­режністю, оскільки застосування захисного екрана без костюма було вкрай небезпечним чаклунством. Будь-які різкі рухи або зіткнення з її тілом привели б до утворення чарівних феєрверків, виникнення яких на порожньому місці мало б щонайменше дивний вигляд.

Тому вона рухалася дуже плавно, це був єдиний спосіб пересуватися. Ельфійка опустила останні кульки, вона почувала себе дуже вразливою, незва­жаючи на свою невидимість.

«Мені так бракує керівництва Фоулі, — подумала вона. — Як добре, коли у тебе є всевидюще око».

Артеміс наче прочитав її думки, і його голос по­чувся в мікронавушнику. Ще один подарунок із шафки.

— Кронскі відчиняє клітку. Приготуйся підірвати кульки.

— Усе готово. Я в північно-східному кутку — на випадок, якщо Джей-джей спробує утекти.

— Я бачу тебе через фільтр. Висаджуй в повітря на власний розсуд.

Холлі видерлася в порожній чан і сконцентрувала всю свою увагу на Кронскі. Той уже витягнув лему­ра, тримаючи його на відстані від себе. Чудово.

Вона провела пальцем уздовж маленької смужки у себе в руці, і всі крихітні вогники позеленіли. На смужці виникло коротке повідомлення.

«Висаджувати в повітря?»

«Безумовно», — подумала капітан і натиснула кнопку «так».

Чан вибухнув, викидаючи в повітря шестиметро­вий стовп червоної фарби. Ще декілька чанів швид­ко пішли слідом за нею, стріляючи, як бомбомети, та з силою запускаючи свій уміст у небо Марокко.

«Симфонія кольору», — подумав Артеміс зі свого сідала. Батлера не було видно.

Нижче в торгових рядах базару відразу почалося стовпотворіння. Шкіряники зашуміли і заволали, як глядачі феєрверку, захоплюючись і показуючи один одному кожен новий фонтан кольору. Деякі усвідо­мили, що на їхні цінні шкіри потрапляють не ті від­тінки фарби і почали гарячково збирати свої вироби та інструменти.

Декілька секунд падав дощ із крапель фарби, і площини між чанами заповнилися несамовитими робітниками і переляканими туристами.

Юний Артеміс стояв нерухомо, не звертаючи ува­ги на фарбу в повітрі, його погляд був прикутий до Деймона Кронскі і лемура в його руці. Стеж за тва­риною. Їм потрібна тварина.

Кронскі вищав при кожному вибуху, балансуючи на одній нозі, як зляканий артист балету.

«Кумедно», — подумав Артеміс і зняв декілька се­кунд відео на телефон. Має статися щось іще, він був упевнений.

І він мав рацію. У Артеміса залишилося смутне враження, що земля розверзається перед ногами Кронскі. Бруд вибухнув, якийсь рух у земляній заві­сі, і лемур зник.

Доктор Кронскі залишився тримати шматок сли­зу, який ледь світився у вечірніх тінях.

Упали останні краплі фарби, і