Гаррі Поттер і келих вогню - Джоан Роулінг

Гаррі, чия увага була прикута до мадам Максім, аж тепер помітив з десяток хлопців та дівчат - судячи з вигляду, старшокласників, - що вийшли з карети й поставали за спиною мадам Максім. Вони тремтіли від холоду, і це не дивувало, адже їхні мантії були з тонкого шовку, а плащів не було ні в кого. Деякі обмотали голови шарфами та хусточками. З того, що міг бачити Гаррі (бо всіх заступала велетенська тінь мадам Максім), було видно, що всі вони поглядають на Гоґвортс насторожено.

- А чи прибуф уже Каркароф? - поцікавилася мадам Максім.

- Чекаємо з хвилини на хвилину, - відповів Дамблдор. - Зачекаємо його тут чи волієте зайти всередину й зігрітися?

- Мабуть, з'їгрітисья, - сказала мадам Максім. - Але к'оні...

- Наш учитель догляду за магічними істотами з радістю про них подбає, - сказав Дамблдор, - тільки-но владнає невеличкий клопіт, пов'язаний з деякими... е-е... створіннями.

- Зі скрутами, - вишкірився до Гаррі Рон.

- Мої к'оникі звикли до п'ефної... е-е... суворр'ості, - сказала мадам Максім, ніби сумніваючись, що якийсь там учитель догляду за магічними істотами впорається з цим завданням. - Вони дьюже сильні...

- Запевняю вас, що Геґрід усе зробить як слід, - усміхнувся Дамблдор.

- Дьюже допрре, - кивнула головою мадам Максім, - але прошю переказати 'Еґррідофі, що ці к'оні п'ють тіллькі віскі з ячмінного солоду.

- Усе буде зроблено, - також легенько кивнув Дамблдор.

- Ходьїмо, - владно звеліла своїм учням мадам Максім, і гоґвортці розступилися, щоб дати їм дорогу.

- Які ж тоді будуть коні з Дурмстренґу? - звернувся до Гаррі й Рона Шеймус Фініґан, перехиляючись через голови Лаванди й Парваті.

- Якщо виявиться, що вони ще більші, то навіть Геґрід з ними не впорається, - відповів Гаррі. - Якщо лиш на нього не напали власні скрути. Цікаво, що там з ними сталося?

- Може, повтікали, - з надією сказав Рон.

- Ой, не кажи так, - здригнулася Герміона. - Уяви, якщо вони почнуть отут скрізь лазити...

Вони стояли, трусилися від холоду, й очікували прибуття делегації з Дурмстренґу. Якийсь час тишу порушувало тільки голосне форкання й тупіт копит величезних коней мадам Максім. І ось...

- Чуєш? - запитав зненацька Рон.

Гаррі прислухався. З темряви долинав голосний і на диво зловісний шум - ніби руслом ріки рухався, глухо рокочучи й засмоктуючи повітря, велетенський пилосос...

- Озеро! - заволав Лі Джордан, показуючи туди. - Гляньте на озеро!

Усі вони стояли на узвишші, тож добре бачили гладеньку чорну поверхню води... хоч зараз вона аж ніяк не була гладенька. Щось заклекотіло в центрі озера. На поверхні з'явилися великі бульбашки, на замулені береги почали накочуватися хвилі... і раптом посеред озера утворився великий вир, немовби з його дна висмикнули здоровенну затичку...

З цього виру почала поволі видобуватися довга чорна жердина... а тоді Гаррі побачив там снасті...

- Це щогла! - гукнув він Ронові й Герміоні.

Неспішно й велично з води здіймався корабель, що виблискував у місячному сяйві. Він мав дивний, схожий на кістяк, вигляд, ніби воскрес після кораблетрощі. Його ілюмінатори, крізь які мерехтіло тьмяне імлисте світло, нагадували очі привидів. Нарешті корабель виринув з води увесь і, погойдуючись на хвилях, став підпливати до берега. За кілька хвилин шубовснув у воду якір, а тоді почулося, як об берег гупнувся трап.

Почали виходити учні. Було видно їхні силуети, коли вони проходили повз освітлені ілюмінатори. Усі вони, зауважив Гаррі, нагадували за статурами Креба і Ґойла... але коли підійшли ближче, прямуючи через галявину до залитого світлом вестибюлю, він зрозумів, що таке враження створювали їхні плащі з якогось кошлатого й сплутаного хутра. Проте чоловік, який вів їх до замку, мав на собі плаща з іншого хутра - гладенького й сріблястого, немов його волосся.

- Дамблдор! - радісно вигукнув він, піднімаючись по схилу. - Як ся маєш, друже, як справи?

- Чудово, професоре Каркароф, дякую, - відповів Дамблдор.

Каркароф мав солодкий, єлейний голос. Коли він опинився в смузі світла, що лилося з дверей замку, то всі побачили, що професор, як і Дамблдор, був високий і худий, з коротким сивим волоссям, а цапина борідка, що закручувалася знизу, майже не приховувала його не особливо вольового підборіддя. Підійшовши до Дамблдора, він обома руками потис його долоні.

- Любий старий Гоґвортс, - проказав він, з усмішкою дивлячись на замок. Його зуби були пожовклі, а ще Гаррі помітив, що, попри усмішку, очі в нього залишалися холодними й пронизливими. - Як це добре - опинитися тут. Як це гарно... Вікторе, підходь до тепла... ти ж не проти, Дамблдоре? Віктор трохи застудився, має нежить...

Каркароф підкликав до себе одного з учнів. Коли той підійшов, Гаррі помітив характерний гачкуватий ніс і густі чорні брови. Рон міг його не штурхати й не шепотіти на вухо, бо він і так уже впізнав цей профіль.

- Гаррі - це Крум!

- РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ -

Келих Вогню

- Не може бути! - приголомшено сказав Рон, коли гоґвортці рушили сходами за делегацією Дурмстренгу. - Гаррі, це Крум! Віктор Крум!

- Роне, ну то й що? Це ж лише квідичист, - стенула плечима Герміона.

- Лише квідичист? - Рон глянув на неї так, ніби не вірив власним вухам. - Герміоно... та це ж один з найкращих ловців у світі! Я й не знав, що він і досі вчиться у школі!

У вестибюлі, дорогою до Великої зали, Гаррі побачив Лі Джордана, котрий аж підстрибував, щоб краще розгледіти бодай Крумову потилицю. Кілька шестикласниць розпачливо нишпорили по кишенях: «Ой ні, не може бути, навіть пера немає...», «Може, він підпише мій капелюшок губною помадою?»

- Аякже, - зарозуміло пирхнула Герміона, минаючи тих дівчат.

- Я спробую взяти в нього автограф, - озвався Рон, - Гаррі, маєш перо?

- Ні. Усі мої пера нагорі, в портфелі.

Вони підійшли до ґрифіндорського столу й посідали за ним. Рон вибрав собі місце навпроти дверей, бо там і досі стояв Крум зі своїми товаришами з Дурмстренґу - вони не знали, де їм сідати. Учні з Бобатону зайняли місця за рейвенкловським столом. Вони похмуро розглядали Велику залу. Троє з них так і не зняли з голів шарфики й хустки.

- Тут не холодно, - роздратовано сказала Герміона, дивлячись на них. - Вони б іще плащі нап'яли!

- Сюди! Сідайте тут! - прошепотів Рон. - Сюди! Герміоно, посунься, звільни місце...

- Що?

- Та пізно вже, - розчаровано буркнув Рон.