Вокс - Пол Стюарт

З-під машкари долинув тоненький, схожий на кудкудакання, смішок.

— У завтра опівдні, коли сонце буде в зеніті, почнеться останній і найвеличніший Очисний обряд.

Лопаті настельних вентиляторів бриніли, мов крила потривоженої місячним сяйвом лісової молі, але полекші для Бібліотеки Великобуряної палати не приносили ніякої. Здавалося, вони не охолоджують задушливого повітря, а, навпаки, ще посилюють вар. А внизу, на бібліотечних мостах та численних помостах, мовчки і скупчено працювали бібліотекарі — одяг вологий, чоло блистить від поту.

Громадки професорів зі стіжкуватими капелюхами на голові, навантажених ящиками, кошиками та величезними в’язками берестяних сувоїв, гасали мостами та довжелезними покрученими риштаками. Молодші бібліотекарі у мантіях, що лопотіли на ході, то злітали вгору до навісних помостів, то гнали вниз до водяних каналів, тарганячи важенні згортки чаймовини. На команду мостових старшин стернові аналоїв, вправно маневруючи, один за одним піднімали вгору свій норовистий летючий транспорт. З’єднавши його ланцюгом у подобу летючого віяла, вони чекали, поки їх своєю чергою повантажать на борт великих човнів, спущених на воду. Тим часом сотні баржевиків та риштакових бокорашів гарячково зганяли докупи свої судна, щоб утворити флоту з п’ятьох дебеленних плоскодонних суден.

Тим часом вище, на Світляковому мості, Рада вивчала креслення на берестяних сувоях та книжкові реєстри. Був там і Великий Бібліотекар Фенбрус Лодд, сухий, похмурий, зі скуйовдженою білою чуприною, що утворювала навколо його голови сяйний ореол. Його дочка Варіс Лодд, зодягнена попри спеку у шкіряний літунський костюм, виглядала незвично холодною та зосередженою. Її зелені очі встигали помітити все, не поминаючи жадної абищиці. А поруч неї жваво щось обговорювали, нічого не помічаючи круг себе, Професори Темрявознавства і Світлознавства — Таллус Пенітакс у важкій чорній киреї та Ульбус Веспіус, чиї білі шати ясніли в пітьмі.

Позад усіх горбився, переступаючи з ноги на ногу, старий Альквікс Венвакс. Професор хвилювався: бібліотеку, яку він обожнював, пакують і довіряють зрадливим водам Крайріки. Як на нього, це вже було занадто.

— Та це ж безумство, — бринів його сваркий голос, перекрикуючи повсюдний гамір. — Безумство! Ми всі потопимося, і Велика бібліотека, за яку ми боролися і гинули, пропаде навіки! — Голос його уривався з надміру почуттів, по щоках текли сльози. — Благаю, пошукайте якогось іншого виходу…

Альквікс упав навколішки. Рада обернулася, а Варіс підскочила до старого професора. Молодші бібліотекарі, професори, баржевики та риштакові бокораші як на команду припинили роботу і звели очі на групу людей на Світляковому мості. У залі запала ніякова тиша.

— Альквіксе, давній мій друже, іншого виходу немає, — озвався не менш уривистий голос. Та на відміну від Альквіксового, у ньому чулася спокійна і непохитна переконаність, вона протинала задушливе повітря, відлунюючи по залі. Рада відступила набік, коли Кулькап, Найвищий Академік, при всіх регаліях, підійшов до балюстради Світлякового мосту і широко розкинув руки.

— Я знаю, серед вас знайдеться чимало таких, хто вкрай неохоче покидатиме нашу велику книгозбірню, — звернувся він до натовпу.

З гальорки і барж унизу долинули буркіт та шепотіння.

— Вона віддавна була нам за притулок та утечище від недоброзичливців, жаждивих нашої погибелі. Риштаки зберегли нам життя, що правда, то правда, але тепер, коли насувається чорний вихор, їх затопить водою, і все, за що ми боролися та помирали, пропаде на віки-вічні. Тож доведеться покинути це місце, яке ми звали своєю домівкою, єдине знане місце для багатьох із вас, і погодитися на повну несподіванок та небезпек мандрівку. Пам’ятайте… — Кулькапів голос лунав уже на всю силу. — Бібліотечного приміщення незабаром не стане. Але з вашою допомогою, мої любі відважні бібліотекарі, Велика бібліотека переживе бурю!

Запала мертвецька тиша. Очі всіх присутніх були прикуті до Найвищого Академіка. Одностайне дзижчання вентиляторів угорі немов подужчало. Зненацька до Кулькапа приступив Фенбрус Лодд і скинув угору кулака.

— Хай живе Велика бібліотека! — зикнув Великий Бібліотекар.

Бібліотекарі підхопили поклик, і звідусіль залунало:

— Велика бібліотека! Велика бібліотека! Професори підкидали вгору свої гостроверхі капелюхи, молодші бібліотекарі тарабанили по мостинах, а баржевики вимахували над головами веслами.

Кулькап і собі підніс руку. Скандування вщухло.

— Дякую вам, відважні бібліотекарі. А тепер як один вертаймося до праці, — розпорядився він. — Одинадцята година не за горами.

Усі з новим запалом взялися до діла. Спорудження п’яти великих суден наближалося до кінця. Кожна плавуча посудина була широка і пласка, з вузькими провою та кормою, скріплена посередині грубими бочковими клепками. Прови обладнано якірними гирями та абордажними гаками, а на кормі кожного судна височів місток для стерничого. Попід облавкамилцонаїжачилися веслами, шикувалися лави. На середину кожного човна вантажилися аналої; зібрані докупи, вони раз по раз «буцалися» між собою. Їхню летючість обмежували чардакові троси.

— Робота кипить, молодці, — похвалив Фенбрус Лодд, обертаючись до Варіс, яка вкупі з Професорами Темрявознавства і Світлознавства наглядала за вантаженням на четверту баржу тендітного повітряного човна.

— Знаєш, тату, — озвалася до нього дівчина, — я б із більшою охотою очолила конвой повітряних човнів, аніж довірилась воді. До того ж флотилії не завадило б прикриття з неба.

— Надто ризиковано, — похитав головою Професор Темрявознавства. — Навіть для тебе, Варіс.

— Твоя правда, Таллусе, — підтримав колегу Професор Світлознавства. — Невдовзі має вдарити буря, і тоді ніякий повітряний човен не продержиться в повітрі й п’яти хвилин.

— Зате пізніше вони нам придадуться, — не вгавав Професор Темрявознавства. — Якось, коли ми покидали Нижнє місто…

— Придадуться, якщо ми колись відчалимо! — перепинив його Фенбрус. — Хай їм морока, цим окаянним суперечкам! Послухайте, благаю Небом і Землею, покваптеся. Варіс, ти чула, що казали професори. Жадних повітряних човнів!

Будемо сподіватися і молитися, щоб безперешкодно дістатися Багнищанської застави.

— Дістанетеся, обіцяю, — озвався чийсь голос.

З тунелю по той бік Світлякового мосту вийшла постать у накидці, якої досі ніхто не помічав, і пройшла