Вокс - Пол Стюарт
Ксант утер лискуче чоло і з дедалі більшим жахом спостерігав за чорними, схожими на велетенські ковадла хмарами, які заволокли небокрай. Вони були величезні й густі, а їхні поземні горішні краї виразно малювалися проти ярого криваво-червоно гонеба. Ксант здригнувся. Чи не цієї бурі ждуть не діждуться сторожі? Надто вже все лиховісне, жаске…
Хоча, зрештою, подумав Ксант, якщо вдарить буря, то бодай повітря очиститься і жар спаде. Сьогоднішня ніч була така задушлива, що він майже не стинав очей, весь час здригався і крутився під просяклими потом укривалами, змагаючися з бентежними, тривожними думками.
Далеко внизу комашилося Осип-Місто. Трохи далі, один по одному гасли вогні Нижнього міста, а вузькими вулицями, де обабіч тіснилися злиденні халупи, заклопотані своїми повсякденними справами, сновигали городяни та гобліни, не більші звідси за лісових мурах. Ще далі, можна було виявити ознаки життя на краю Великої дороги Багнищем.
Ксант добув зі згорток мантії далекогляда і навів його на кокардні будки, на прибрамні вежі, на ворушку масу птахо-тварей, які збивалися громадками на великій платформі під вежами та на чудній споруді у вигляді дерева, зведеній там кілька днів тому. Перевівши далекогляда на дорогу, він завважив більший, ніж звичайно, невпинний потік прибульців. Здавалося, вся сорокушача рать хмарою суне на Нижнє місто.
Мабуть, Східний курник уже сливе спорожнів, подумав Ксант. Але чому? Невже сорокухи теж відчували наближення бурі?
Раптом повз вікно з голосним кряканням промайнув білий крук. Ксант опустив далекогляда і пантрував, як птах поминає Вежу ночі, пролітає над Осип-Містом і лине далі до Каменосаду.
Хлопець замислено зітхнув, шкодуючи, що він не птах і не годен випурхнути зі своєї темної зловіщуватої вежі. Тепер вона йому чужа. Втім, може, він і раніше ніколи їй не належав…
Якби він міг літати, він би, все ж, не полинув до Каменосаду. Ні, якби Ксантові виросли крила, він би майнув у зовсім протилежний бік — до Темнолісу. Ксант усміхнувся до самого себе. Зрештою, може, Леддікс і мав рацію: мабуть, повітря Вільних галявин таки збаламутило йому голову… Так, справді, отам, на Вільних галявинах, йому доводилося літати.
Він ширяв над Великим озером на «Щуроптахові» — власноруч змайстрованому повітряному човні. Ксант знову зітхнув. Якби отой перший політ не скінчився тим, що він, Ксант, увігнався в Озерний приплав і зламав ногу, все могло б обернутися зовсім інакше…
Ксант відвернувся од вікна, підійшов до столу і сів на табурет. Він мав закінчити одну роботу. Перед ним лежав напівперекладений з давньої мови перших учених берестяний сувій. Він узяв олівця і перебіг очима остатнє речення.
«Да вдариша огьнь синь у ками ветхъ, і гой він обратиша».
«І вдарить блакитна блискавка у розбитий камінь, і стане він…»
— Гой, — буркнув Ксант. — Голий? Гожий?
Розум його — уже потьмарений безвітряною спекою та нічницями — починав блудом ходити. Водячи пальцями по обрисах закрутків та вузлів на поверхні дерев’яної стільниці, він пригадав Дуба Грубокора, доброго лісового троля, який допомагав йому витинати повітряного мочардеревного човна. А яке це блаженне відчуття, коли дерево у твоїх руках набуває обрисів щуроптаха…
І живолупа Кісточку, хіба трохи старшого за нього самого, який прилучив його до мистецтва орудувати вітрилами та линвами. Як він любив хитромудрі линвові вузли, тендітні обриси напнутого вітрила…
І, насамперед, Щипа, старого веретенника, який показав, як полакувати човна, і з яким він збавив стільки блаженних годин, попиваючи ароматичні чаї та слухаючи його оповідки, бувальщини мудрої старої комахи. Він дотепер пам’ятав тонкий гугнявий голос, який повів йому про ті далекі дні, коли Щип прогулювався вулицями Старого Санктафракса…
А потім був Парсимон, Великий Господар Озерного приплаву. І Варіс Лодд, і його однокашники — Стоб Луммус, Рук Човновод…
Ну і, звичайно, Маґда. Маґда Берлікс, та сама дівчина-лицарка, яку він так жорстоко допитував учора, поводячись із бранкою, наче вперше її видів, що й вирішило її долю.
— О, Маґда! Маґда! Маґда! — заячав він, швиргаючи олівця на стіл і відпихаючи сувій від себе. Працювати далі було невміч. Тільки не зараз. Голосно рипнувши табуретом, Ксант підвівся з-за столу і заходився міряти кроками комірчину: никав туди-сюди, від солом’яника до вікна — і знову назад, потираючи голену маківку і щось півголосом бурмочучи.
— Я намагався бути щонайліпшим Сторожем. Ніхто цього не заперечить. Справним. Законослухняним. Нещадимим… А тепер з’явилася ти, Маґдо, і збурила те все, що я вважав за давно забуте. І навіщо ти тільки далася їм до рук? Ех, і чому саме ти? — Обличчя його зробилося жорстке. — Щоб тебе Небо спопелило!
Та навіть кленучи її, Ксант розумів: то не Маґда винна, що він почувається саме так, а не інакше. Ксант розпачливо стис голову. Звідки, звідки на нього така напасть?
Знов повернувшись до вікна, він кинув оком на Палац статуй навпроти. Багато вже води втекло, відколи Орбікс Ксаксіс уперше обдарував його своєю довірою і, підлещуючись до нього, спокушаючи його, зрештою переманив од Вокса Верлікса, в якого він служив молодшим учнем.
При першій-ліпшій нагоді Орбікс відводив Ксанта вбік.
— Такому меткому хлопцеві, як ти, вготовано чудове майбутнє у Вежі ночі, — казав він. — Ти міг би заходитися коло історії, хлопчику мій, і став би одним із цілителів ураженого каменю, повернув Санктафраксові його колишню славу.
Ксанта бентежили машкара та чорні окуляри, які ховали Орбіксове обличчя і глушили голос, а все ж він уважно слухав, і серце його схвильовано тьохкало.
А потім, одного холодного ранку, коли Вокс сушив собі голову над проектом Санктафракського лісу, Орбікс пішов ще далі.
— Я тобі ось що скажу: Вокс Верлікс уже на тонку пряде, — лагідно звернувся він до хлопця. — А оті зухвалі блазні, бібліотекарі зі своїми припарками та настоянками, нізащо не відкриють засобу проти кам’яної пошесті. Будучина за нами. — Тут Орбікс перейшов на хрипкий шепіт. —
…Сторожі Ночі — ось хто щирі нащадки небознавців, — зазначив він. — Ксанте, приставай до нас. Приставай.
І він
