Вокс - Пол Стюарт
Ксант походжав полірованою підлогою з олив’яного дерева, і його кроки гучно відлунювали у препишній палаті Найвищого Сторожа. Розкішне Орбіксове помешкання було цілковитою протилежністю скромного Ксантового кабінетика. Яких тут тільки не було коштовностей — і ту всю здобич понастягувано зі зруйнованих палаців Осип-Міста.
Усі стіни були в люстрах у золочених рамах та у витворних гобеленах, що вигравали золотим та срібним гаптуванням. На полицях, цоколях та помостах пишали фігурні вази, канделябри і зашклені шафи. У кожному кутку стояло по здоровецькій рожево-блакитній урні, зі стелі звисала кришталева люстра, а в супротилежному кінці світлиці, обабіч дверей, що вели на поміст, стояло двоє прелютих блукай-бурмил. Витесані з того самого важенного олив’яного дерева, що й мостини, вони дивилися на світ, наче вперше його бачили.
— Ось і ти, Ксанте, — пролунав холодний глухуватий голос, і між фігурами з’явилася лиховісна постать у чорній хламиді.
— До ваших послуг, Найвищий Стороже, — відповів Ксант.
— Ходімо з нами, — запросив Орбікс, повертаючись до дверей.
У далекому кінці помосту, зігнувся в уклоні біля ритуальної клітки Леддікс, схожий на дебелого лісового крука, схиленого над здобиччю. Дивлячись на його жовтаве обличчя, важко було сказати, що у нього в голові.
— Підійди ближче, — гукнув Орбікс.
Ксант приступив до Сторожа. Добуваючися з-під маски, голос Орбікса Ксаксіса нагадував страхітний сик; у його чорних окулярах Ксант уздрів відбиття власного занепокоєного обличчя.
— Я в тобі був засумнівався, Ксанте, — промовив Орбікс. — Ти, мабуть, і сам помітив. Після твого повернення з Вільних галявин… — Він замовк.
Ксант проковтнув давкий клубок у горлі.
— Але сумніви мої виявилися безпідставні, — провадив Орбікс. Ксант намагався не виказувати своєї полекші. — Побачивши, як ти копаєш ногами оту бібліотекарську покидь, я зрозумів, що чутки про твою легкодухість не мали… не мали… — Він зиркнув на Леддікса. — Не мали під собою жадного ґрунту.
— Пам’ятаючи про Присягу на вірність, я виконував обов’язок Сторожа Ночі, — урочисто проголосив Ксант.
— Авжеж, авжеж, — погодився Орбікс. — До тебе — жадних претензій. — Він наблизився до Ксанта, плеснув його по плечу і помахом руки скерував до билець на краю широченного навісного помосту. Ксант чув, як у нього за спиною щось мимрить собі під ніс Леддікс — похмурий і засмучений.
— Велика буря вже майже на порозі, — проголосив Орбікс, киваючи в бік височенних хмарних нагромаджень понад небокраєм. — Ми маємо підготуватися до неї. — Він рвачко повернув Ксанта до себе і впритул наблизив до нього своє обличчя в машкарі. — Я хочу, щоб ти гаразд підготував Опівнічний шпиль. Почисть шестерні, змасти важелі й перевір вітряні ланцюги. На той момент, коли вдарить буря, шпиль має бути піднятий на всю висоту і стояти рівненько, аби перебрати всю цілющу силу блискавиці. І ніщо не повинне стати нам на заваді, ясно?
Ксант мовчки кивнув головою.
Найвищий Сторож послабив стиск пальців, що тримали Ксантове плече, і з-під машкари долинуло притлумлене рохкання.
— Знаю, ти не підведеш мене. — Він одпустив хлопця. — А тепер — марш! Заходися коло шпиля.
— Слухаюся, — відповів Ксант. Він обкрутився на п’ятах і рушив до виходу з помосту.
Тим часом Орбікс уже напучував доглядача клітки. Дихання його під маскою стало хрипке і надсадне.
— Леддіксе, — просичав він. — Сподіваюся, все готове?
— Так, Найвищий Стороже, — відказав Леддікс, згинаючись у легкому догідливому уклоні. — Прокладання тунелю з розпадини до риштаків завершено. Я особисто наглядав за роботою.
— А принаду перевірили? — запитав Орбікс.
Леддікс енергійно кивнув головою.
— Таке смачненьке, сочисте юне тіло, Найвищий Стороже, — вишкірився доглядач клітки. — На нього вони запевне понадяться, обіцяю вам.
Орбікс сягнистою ходою наблизився до балюстради, і задивився вниз, здавалося, поринувши у глибоку задуму. Леддікс стояв позаду і чекав.
— Вони пошматують її на кавалки, — промимрив доглядач клітки. — А що вже верещатиме публіка на горішніх помостах. То буде найкращий Очисний обряд з усіх.
Найвищий Сторож обернувся і уважно поглянув на доглядача. Губи його, невидимі для Леддікса за маскою, скривились у посмішці.
— Леддіксе, Леддіксе, — озвався Орбікс із нотками зневаги в голосі. — Нічого ти не зрозумів. То буде не простий Очисний обряд. Я не дам пошматувати цього молодого бібліотекаря на кавалки просто на втіху гальорці… — Він замовк, і дихання його під машкарою пришвидшилося.
— Не даси, Найвищий Стороже? — розчаровано запитав Леддікс.
— Ні, тумане! — прогарчав Орбікс. — Як по-твоєму, навіщо оті каналії-робочі кілька останніх місяців не покладаючи рук проривали тунель від урвища до риштаків? Як ти гадаєш, для чого ми годили скельним гемонам, згодовуючи їм тільки найсмачніше, найніжніше бібліотекарське тіло? Тільки, щоб потішити тебе та твою кровожерну братію на гальорці?
Леддікс занепокоєно знизав плечима.
— Певне, що ні! — хихикнув Орбікс. — Я хочу, щоб з добич дременула тунелем, якого ми так щасливо завбачили. В’язень накиває п’ятами, аби врятувати свою шкуру, і бігтиме він не абикуди, а до Великої бібліотеки — а за ним по п’ятах помчать скельні гемони. Вони гнатимуть і верещатимуть, наперед смакуючи живе м’ясце.
Голос його загримів. Принишклий Леддікс мовчки слухав Найвищого Сторожа.
— Скельні гемони запорожнять усі тунелі до одного, — провадив Найвищий Сторож. — Кожен закут, кожен закапелок. Вони гасатимуть, як навіжені, скаженіючи від запаху ніжного бібліотекарського тіла, який струмітиме зусебіч і в якому вони вже добрали смаку. Від них не буде порятунку! Не вціліє жаден бібліотекар!
Леддікс низько вклонився.
— Геніальний хід, Найвищий Магістре, — медоточивим,
