Вокс - Пол Стюарт
Ксант відвернувся і знов прокволом перетнув кімнату. Прикрі спомини мелькали перед ним дедалі частіше, дедалі швидше.
І що ж? Іще не встигла висохти кров на пергамені, як Орбікс, не гаючи часу, заходився випитувати в нього геть-чисто все, до найменших подробиць, про покої Вокса Верлікса у вежі, розташування коридорів та сходових маршів, денний розпорядок, переміщення палацової варти — і самого Вокса…
А ще за три дні Орбікс Ксаксіс перейшов у наступ і винищив усіх, хто не захотів зраджувати Вокса Верлікса, який, до речі, звіявся, потерпаючи за своє життя. Орбікс загарбав Вежу ночі й проголосив себе її Найвищим Сторожем.
Ксант важко опустився на ріжок солом’яника, обняв коліна і сповільна погойдувався: вперед-назад, вперед-назад. З самого початку ним послуговувались як знаряддям, а він навіть не здавав собі про те справи… з самого початку й дотепер…
Він почув глухе гупання, — то у найглибших надрах вежі грюкали двері, одні за одними, — а відтак — уривчасті розпачливі зойки. Саме годували кайданників. Щодня двері їхніх камер відмикано, аби вони могли отримати денну порцію вівсянки та води, і жалісні крики вихоплювалися назовні, здіймаючись аж до верху. Ксант стис голову. Незабаром повітря сповниться страхітливого смороду в’язниці, який шириться крізь відчинені двері.
В’язні! Їх під рукою Орбікса Ксаксіса чимало: полонені бібліотекарі, мешканці Нижнього міста, засуджені Сторожі, звинувачені у змові проти Найвищого Сторожа. Цілком безпечно не міг почуватися ніхто. Ксант здобув довіру свого нового пана, допитуючи полоненців. Він-бо, з гіркотою усвідомив хлопець, досі непогано справувався: діючи де силою, де ласкою, зрештою розв’язував їм язики.
Саме на допиті він уперше зустрівся з Кулькапом, безталанним Найвищим Академіком: Вокс віддав його на поталу Орбіксові Ксаксісу, а той посадив горопаху під замок. Нині Найвищий Академік на волі, але це не означало, ніби Ксант його зламав. Після першого ж допиту він відчув симпатію до життєрадісного старого вченого, був у захваті від нього.
Саме Кулькап підтримував його оті всі роки, щоразу, як він занепадав духом. Не мавши перед ким вилити душу, Ксант нерідко прокрадався до темниць, аби послухати професора, закоханого в Темноліс. Той просто зачаровував Ксанта оповідками про це таємниче місце, розташоване далеко від Нижнього міста і повне дивовижної звірини та рослинності, історіями про племена та лісові народи, що його населяють. І коли Ксантові випала нагода самому побувати там, він ухопився за неї, хоч і сором було зізнаватися професорові, що вибирався він туди як вивідач Сторожів Ночі.
Незважаючи на нестерпний вар у комірчині, Ксанта тіпало, мов у пропасниці, від туги та гризоти. Він був таки покинув зловісну вежу і помандрував до Вільних галявин. І там, уперше в житті, спізнав смак щастя, достоту, як обіцяв йому Кулькап. Та врешті-решт мусив повернутися. Вибору в нього не було. Боючись викриття, він дременув назад до Сторожів. Серце його розривалося через вимушений відхід з галявин, а після повороту назад дивитися в очі Кулькапові було б сущою мукою. Ніколи більше Ксант не навідувався до його камери. Наскільки він знав, старий професор і гадки не мав про його повернення.
Нині вони, звісно, помінялися місцями. Кулькап Пентефраксіс, колишній Найвищий Академік Нового Санктафракса, був вільний, а натомість він…
Нараз до Ксанта долетів тихенький брязкіт кайданів. Він рвучко підвівся і жахнув до вікна. Брязкала одна з отих моторошних кліток: уже порожню, її підіймали з глибокої розпадини.
Ксант відвернувся і з усього маху грюкнув по столу кулаком. Якщо раніше він тішив себе ілюзіями, коли заходила мова про Найвищого Сторожа: не надто вірив у замордованих в’язнів, у його зненависть до бібліотекарів та люті розправи над ними, то тепер, коли Орбікс заходився згодовувати нещасних, безпорадних учених мерзенним скельним гемонам, Ксант дорозумівся, що його заступник уже перейшов межу, за якою починається жорстока тиранія. А так званий Очисний обряд був для Найвищого Сторожа лише зайвою нагодою потурати своїм бузувірським нахилам. Орбікс Ксаксіс був шаленець, маніяк. Справжнісіньке чудовисько.
Ксант знову повернувся до вікна і завмер. Ясні хмари, насуваючись, у денному світлі виглядали темнішими і грізнішими, ніж абиколи.
Хто знає, може цим разом, після кількатижневої посухи, на Світокрай і мала вдарити могутня буря — з бучним дощем, громами та блискавицею…
Блискавиця!
Ксантовим тілом перебіг мимовільний дріж збудження. Свята блискавиця. Саме вона, та блискавиця, на думку кожного Сторожа мала влучити в Опівнічний шпиль, увігнатися в уражену Санктафракську скелю і, прошивши її наскрізь, покінчити з кам’яною пошестю.
А що, як Орбікс мав рацію? стривожено запитав сам себе Ксант. Ану ж і справді схопиться буря і, розродившись блискавицею, зцілить Санктафракську скелю? Що тоді? Досі у змаганні за владу між кліками гоблінів, Сторожів та бібліотекарів ніхто не перемагав ані програвав, і рівновага ця утримувалася вже чимало років.
Та якби Сторожам Ночі таки випало здолати кам’яну пошесть, усе з маху змінилося б: тоді їм скорилися б і Новий Санктафракс, і небесні простори, а в Каменосаду знов росли б летючі скелі.
І хто в такому разі став би наймогутнішою постаттю у Світокраї? Таж не хто, як Найвищий Сторож — Орбікс Ксаксіс! Невже Ксант і справді бажав би такого повороту подій?
Грюк! Грюк! Грюк!
Хтось тричі гримнув у двері — гучно, аж кабінетом пішла луна. Ксант, здригнувшись, пробудився з задуми. Двері різко розчахнулися.
— Вас викликають на Горішній поміст, негайно, — хрипко повідомив похмурий Сторож. — Ходіть за мною.
Ксант вийшов у коридор — і прожогом скривився від ядучого сопуху, що сягав сюди із темниць. Бідаки, бідаки, гірко подумав він. Десь серед них сидить і Маґда — у смердючому підземеллі, скулившись на полу-дашку для бранців. Одинока як палець. І ледь жива зі страху…
О, Маґдо, розпачливо думав Ксант, беручися сходами слідом за озброєним Сторожем до помешкання Найвищого Сторожа.
