Повітряний замок - Діана Вінн Джонс

дива, а просто під ними — напружені руки солдата, який обхопив ни‑ми шию Хазруеля. Зрідка Абдулла бачив Дальциеля, який стояв на сидінні трону, напівзахований за юрбою принцес. Той розправив свої слабкі золоті крильця. До польотів вони явно не надавалися, одначе Дальциель відбивався ними від принцес, щосили волаючи, аби Хазруель прийшов йому на допомогу. 

Відчайдушні трубні крики Дальциеля, судячи з усього, додали Хазруелеві сил. Він став перемагати солдата. Абдулла спробував дотягтися до золотого кільця, яке теліпалося біля самісінького його плеча в гачкуватому Хазруелевому носі. Абдулла відпустив ліву руку, але його права рука спітніла й ковзнула по вуху дива. Абдулла відчайдушно вчепився за дивове вухо, щоби не зірватися. 

Охоплений сум’яттям, він цілком забув про Джамалового пса. А той від приголомшення майже хвилину пролежав нерухомо, а тоді піднявся, ще лютіший і сповнений ненависті до дивів. Побачивши Хазруеля, він відразу впізнав свого ворога. Здибивши шерсть на загривку і вищирившись, він побіг назад до трону, повз манюню принцесу з Морганом на руках, повз принцесу Беатрису, повз Валерію, повз решту принцес, які обступили трон, повз скорчену постать свого господаря — 

і стрибнув на ту частину дива, до якої було найлегше дотягнутися. 

Абдулла ледве встиг відсмикнути руку. 

— Клац! — клацнули зуби пса. 

— Ковть! — сказала його горлянка. 

Після чого на лютій собачій морді з’явився невимовно здивований вираз — і пес повалився на підлогу, неспокійно гикаючи. Хазруель завив від болю й підхопився, притуливши до носа обидві руки. Солдат також покотився по підлозі. Абдулла й Квітка-в-Ночі розлетілися в різні боки. Абдулла кинувся заспокоювати пса, який безперервно гикав, однак Джамал устиг підбігти першим і дбайливо взяв свого улюбленця на руки. 

— Бідний песик, мій бідний песик! Нічого, скоро тобі стане легше! — забубонів Джамал і турботливо поніс пса східцями вниз. 

Абдулла поволік приголомшеного солдата слідом за ними і перегородив Джамалові шлях. 

— Усі стійте! — крикнув він. — Дальциелю, заклинаю тебе зупинитися! Життя твого брата у нас! 

Колотнеча на троні відразу ж припинилася. Дальциель випрямився, розкинувши крила, а його очі знову стали, немов два розжарені горнила. 

— Я тобі не вірю, — сказав він. — Де воно? 

— Усередині цього пса, — відповів Абдулла. 

— Це тільки до завтра, — заспокійливо мовив Джамал, який у цю мить міг думати тільки про свого пса. — У нього від кальмарів став страшенно вразливий кишечник. Ви ще подякуйте… 

Абдулла штурхнув його, щоб той замовк. 

— Пес проковтнув кільце, яке було в носі у Хазруеля, — пояснив він. 

Переляк на лиці Дальциеля був дуже промовистим. Абдулла вгадав. 

— Ах! — сказали принцеси. Усі погляди звернулися на Хазруеля, величезного, зігнутого в три погибелі, — з його розлючених очей текли сльози, а обома руками він тримався за ніс. Між величезними пазуристими пальцями просочувалася зеленкувата й прозора дивова кров. 

— Я мав би здогададися, — раз у раз засмучено повторював Хазруель. — Водо ж будо в меде бід досом! 

З юрби принцес, які зусібіч обступили трон, виступила старенька принцеса Верхньонорландська, вона встромила руку в рукав і простягнула Хазруелю малюсіньку мереживну хусточку. 

— Візьміть, — сказала вона. — Нічого страшного не сталося. 

Хазруель, щиро подякувавши, прийняв хусточку й притулив її до ранки в носі. Насправді собака не відкусив нічого важливого, крім кільця. Гарненько промокнувши кров, див важко схилився в поклоні й показав Абдуллі на трон. 

— І що ж ви хотіли би від мене тепер, коли я знову став добрим? — скрушно промовив він. 

Розділ двадцять перший, 

у якому замок опускається на землю 

Абдуллі не довелося довго думати над відповіддю на Хазруелеве запитання. 

— О могутній диве, ти повинен послати свого брата туди, звідки він не повернеться, — звелів він. 

Дальциель моментально розридався палючими блакитними слізьми. 

— Це нечесно! — заплакав він, тупаючи ногою по трону. — Усі завжди проти мене! Хазруелю, ти мене не любиш! Ти мене обдурив! Ти навіть не спробував звільнитися від оцих трьох, що повисли на тобі! 

Абдулла не сумнівався, що в цьому Дальциель має повну рацію. Знаючи, якою могутністю наділені диви, Абдулла був певний, що якби лише Хазруель захотів, він би закинув солдата, не кажучи вже про самого Абдуллу і про Квітку-в-Ночі, аж на край землі. 

— Адже я нікому нічого поганого не зробив! — голосно бідкався Дальциель. — Маю я право оженитися чи не маю?! 

Поки він отаке викрикував і тупотів, Хазруель шепнув Абдуллі: 

— В океані на півдні є блукаючий острів, який знаходять лише один раз на сто років. Там є палац і великий фруктовий сад. Можна, я відішлю брата туди? 

— А тепер ви збираєтеся мене прогнати! — не вгамовувався Дальциель. — Нікого не цікавить, як мені там буде самотньо! 

— До речі, — зашепотів до Абдулли Хазруель, — роди-чі першої дружини твого батька уклали з найманцями угоду, і це дозволило їм втекти із Занзіба й уникнути гніву султана, проте дві їхні племінниці залишилися. Султан кинув нещасних дівчат у темницю, вони ж бо твої найближчі родички. 

— Це просто жахливо, — щиро відповів Абдулла. Він зрозумів, до чого хилить Хазруель. — Може, о великий диве, щоб вшанувати своє повернення на шлях добра, ти перенесеш цих юних дівчат сюди? 

Моторошне лице Хазруеля засяяло. Він підняв величезну пазуристу ручиську. Прогримів удар грому, відразу за ним пролунав дівочий писк — і перед троном опинилися дві огрядні племінниці. То все виявилося настільки просто! Абдулла зрозумів, що Хазруель таки справді приховував свою силу. Глянувши у величезні розкосі очиці дива, у кутиках яких після нападу пса все ще блищали сльози, Абдулла зрозумів: див знає, що він знає. 

— Досить уже принцес! — озвалася принцеса Беатриса. Вона стояла на колінах біля Валерії і здавалася страшенно роздратованою. 

— Ні-ні, нічого такого, запевняю вас, — сказав Абдулла. 

І справді, племінниці нічим не нагадували принцес. Вони були у найгірших, найстаріших своїх одежах практичного рожевого і повсякденного жовтого кольору, подертих і поплямлених після всіх пережитих ними випробувань, та й зачіски в них зовсім розтріпалися. Дівчата зиркнули спершу на Дальциеля, який ридав і тупотів ногами у них над головою, тоді на масивну фігуру Хазруеля, а тоді на Абдуллу, на якому не було нічого, крім пов’язки на стегнах, і заверещали. Після чого кинулися одна до одної — сховати обличчя в сестриних пухкеньких обіймах. 

— Бідні дівчата, — промовила принцеса Верхньонорландська. — Вони поводяться зовсім не як царствені особи. 

— Дальциелю! — звернувся Абдулла до дива, який досі попхинькував. — О прекрасний Дальциелю, о викрадачу принцес, заспокойся хоч на хвилину — і подивися, який подарунок я збираюся вручити тобі, щоби розрадити тебе у твоєму вигнанні. 

Дальциель замовк на півсхлипі. 

— Подарунок? 

Абдулла показав на племінниць: 

— Глянь на двох оцих наречених — юних і квітучих, які знемагають без нареченого. 

Дальциель стер зі щік блискучі сльози й подивився на племінниць — приблизно так найприскіпливіші з покупців Абдулли оглядали його килими. 

— Та їх парочка! — сказав він. — А які пухкенькі! Ну, а в чому тут підступ? Може, вони не твої — а значить, ти не маєш права ними розпоряджатися?! 

— Ніякого підступу, о сонцесяйний диве, — заперечив Абдулла. 

Він подумав, що тепер, коли найближчі родичі дівчат покинули їх напризволяще, вони опинилися в цілковитому його розпорядженні. Одначе про всяк випадок Абдулла додав: 

— Ти можеш їх викрасти, о незрівнянно могутній Дальциелю, — і з цими словами він