Повітряний замок - Діана Вінн Джонс

Див склав свої могутні руки на грудях і якось надзвичайно саркастично скривився. 

— Як сюди потрапив цей юнак? — гнівно запитав Дальциель своїм трубним голосом. 

Ніхто не відповідав йому, а тим часом Квітка-в-Ночі узялася за виконання своєї частини плану. Вона проштовхалася крізь юрбу принцес і граційно впала ниць на приступки трону. 

— Змилосердься, о великий диве! — закричала вона. — Цей юнак пробрався сюди, щоб урятувати мене! 

Дальциель презирливо розсміявся: 

— Значить, він дурень. Я просто скину його назад на землю. 

— Тільки спробуй зробити це, о великий диве, і більше ніколи не зазнаєш спокою! — заявила Квітка-в-Ночі. 

Вона не прикидалася. Вона говорила цілком щиро. 

І Дальциель це усвідомлював. По його вузькому блідому тілу пробіг дрож, а пальці з золотими пазурами стисли підлокітники трону. Але очі все ще люто палахкотіли. 

— Я зроблю, що забажаю! — прогримів він. 

— То забажай виявити милосердя! — вигукнула Квітка-в-Ночі. — Дай йому хоча б маленьку можливість уціліти! 

— Мовчи, жінко! — прогримів Дальциель. — Я ще не вирішив. Спочатку я хотів би довідатися, як йому вдалося сюди потрапити. 

— Звичайно, в подобі собаки кухаря, — сказала принцеса Беатриса. 

— А коли він перетворився на людину, то виявився зовсім голим! — додала принцеса Альберійська. 

— Це просто обурливо! — закивала принцеса Беатриса. — Довелося надягти на нього кринолін Її Досконалості. 

— Підведіть-но його ближче, — наказав Дальциель. 

Принцеса Беатриса і її помічниця потягнули Абдуллу до підніжжя трону, причому Абдулла дріботів манюсінькими крочками, розраховуючи на те, що диви спишуть таку дивну його ходу на кринолін. Насправді ж Абдуллі доводилося дріботіти тому, що під криноліном ховався ще й пес Джамала. Абдулла щосили стискав його боки коліньми, щоб той не втік. Ця частина плану передбачала відсутність пса, а жодна з принцес не мала сумніву, що Дальциель обов’язково відправить Хазруеля на пошуки собаки, і тоді загальний обман розкриється. 

Дальциель втупився в Абдуллу гнівним поглядом. Абдулла щиро сподівався, що Дальциель і справді майже позбавлений особливих здатностей. Хазруель назвав свого братика слабким. Однак Абдуллі подумалося, що навіть слабкий див у декілька разів сильніший, аніж людина. 

— То ти прибув сюди в подобі собаки? — протрубив Дальциель. — Як саме? 

— За допомогою чарів, о великий диве, — відповів Абдулла. 

Взагалі-то він збирався все пояснити набагато детальніше, однак під криноліном Її Досконалості розігралася схована від стороннього ока битва. Виявилося, що пес Джамала ненавидів дивів навіть сильніше, ніж він ненавидів більшість людей. Пес так і рвався покусати Дальциеля. 

— Я прибрав подобу пса твого кухаря, — почав пояснювати Абдулла. Але в ту ж мить пес так завзято кинувся до Дальциеля, аж Абдулла злякався, що пес може вирватися. Йому довелося ще сильніше стиснути коліна. Пес відповів на це оглушливим грізним гарчанням. 

— Ой! О великий диве, прости і змилуйся! — простогнав Абдулла. На чолі в нього виступив піт. — Я ще не зовсім відвик від собачої подоби — отож час від часу не можу стримати гарчання. 

Квітка-в-Ночі зрозуміла, що Абдуллі доводиться непереливки, і заголосила. 

— О щонайшляхетніший принце! Заради мене ти терпів усі невигоди собачого життя! Змилосердься, о ясновельможний диве! Змилуйся над ним! 

— Мовчи, жінко! — знову урвав її Дальциель. — Де цей кухар? Підведіть його до мене. 

Принцеса Фарктанська і спадкоємиця Таяка виштовхали наперед Джамала, а той ламав руки і корчив гримаси — страшенно улесливі й підлабузницькі. 

— О ясновельможний диве, клянуся, я тут ні до чо‑го! — скімлив Джамал. — Тільки не роби мені боляче! 

Я не знав, що це не справжній собака! 

Абдулла міг заприсягти, що Джамала охопив непідробний жах. Може, й так, одначе в кухаря вистачило кмітливості навіть у такому стані погладити Абдуллу по голові. 

— Гарний песик, — промовив він. — Молодець. 

Сказавши це, Джамал повалився ниць і почав плазувати коло підніжок трону — так, як це було прийнято в Занзібі. 

— О найбільший з великих, я невинний! — голосив він. — Я невинний! Змилосердься наді мною! 

Голос господаря заспокоїв пса. Гарчання припинилося. Абдулла зміг трішки розслабити коліна. 

— Я також невинний, о збирачу вінценосних дів, — заявив він. — Я всього лише прийшов визволити свою кохану. Невже ти не почуваєш симпатії до моєї вірності? Ти ж бо сам любиш стількох принцес! 

Дальциель здивовано пошкрябав підборіддя. 

— Любов? — поволі, протяжно промовив він. — Ні, я не можу сказати, що здатний зрозуміти це почуття. Крім того, смертний, я не розумію, як ця, як ти кажеш, вірність могла змусити тебе опинитися в такому становищі. 

Хазруель, чия темна постать якого височіла за троном Дальциеля, посміхнувся ще зловісніше. 

— Скажи, брате, що мені зробити з цією істотою? — пророкотав він. — Підсмажити його? Витягти з нього душу і вправити її в підлогу? Розчленувати його?.. 

— Ні, ні! Будь милосердний, о великий Хазруелю! — озвалася Квітка-в-Ночі. — Дай йому хоч який-небудь шанс! Якщо ти даси йому шанс, я більше ніколи не задаватиму тобі питань, ніколи не буду скаржитися й докоряти тобі! Я стану лагідною та ввічливою! 

Дальциель знову пошкрябав підборіддя і, вагаючись, озирнувся. 

Абдулла відчув деяке полегшення. Дальциель і справді був слабеньким дивом. Принаймні він мав слабкий характер. 

— Якби я збирався дати йому шанс… — почав див. 

— Прислухайся, брате, до моєї поради, — перебив його Хазруель. — Не роби цього. Цей чоловік — пройдисвіт. 

Почувши ці слова, Квітка-в-Ночі знову заридала і стала бити себе кулачками в груди. Абдулла заволав, перекрикуючи її ридання: 

— О великий Дальциелю, дозволь мені спробувати відгадати, де ти сховав життя твого брата. Якщо я не відгадаю — убий мене, а якщо відгадаю, відпусти з миром. 

Ці слова невимовно розсмішили Дальциеля. Він відкрив рот, показавши гострі сріблясті зуби, і його сміх розкотився по залі, немов відлуння фанфар. 

— Але ти нізащо не здогадаєшся, о маленький смертний! — зареготав він. 

А тоді, як принцеси і переконували Абдуллу, причому не раз і не два, див не стримався й став натякати: 

— Я сховав братове життя так хитромудро, — багатозначно почав він, — що ти можеш дивитися на нього, але нічого не побачиш. І навіть Хазруель його не бачить, хоч він — див. На що ж розраховуєш ти, о смертний? Однак, думаю, було би потішно дати тобі три спроби, перш ніж убити. Ну, що ж, давай, здогадуйся. Отже, де я сховав життя мого брата? 

Абдулла мигцем глянув на Хазруеля: можливо, той вирішить втрутитися. Однак Хазруель з непроникним виразом обличчя сидів навпочіпки біля трону. Поки що план Абдулли працював. Хазруелеві було вигідно не втручатися. Саме на це Абдулла й розраховував. Він міцніше стиснув пса коліньми і вчепився за кринолін Її Досконалості, вдаючи, ніби поринув у глибоку задуму. Насправді ж він крадькома штурхнув пляшку з джином. 

— Мій перший здогад, о великий диве… — промовив він і втупився поглядом у підлогу так, ніби зелений порфір міг викликати спалах осяяння. Чи дотримає джин слова? На якусь безнадійну й страхітливу секунду Абдуллі здалося, що джин його обдурив, а значить, доведеться ризикувати самому. Але потім, з глибоким почуттям полегкості, він побачив, як з-під криноліна 

Її Досконалості виповзла цівка пурпурового диму і слухняно завмерла коло босої ноги Абдулли. 

— Перший мій здогад: ти сховав життя Хазруеля на Місяці, — сказав Абдулла. 

Дальциель радісно засміявся: 

— Не вгадав! Там він його знайшов би! Ні, все набагато очевидніше — і водночас зовсім не так очевидно! 

Це підказало Абдуллі, що життя Хазруеля — десь тут, у замку. До того ж так думали й більшість принцес. Він удав, ніби тяжко замислився. 

— Другий