Маленький лорд Фонтлерой - Френсіс Ходжсон Бернетт
— Подумати тільки — і всі вони були графи… чи щось такого! — мимрив собі під ніс. — І наш малий також стане графом… І йому перейде все оте добро!
У глибині душі бакалійник навіть уже не протестував проти стилю життя графів, як того можна було очікувати, бо, виглядало, відколи він запізнався із замками та генеалогічними предками свого юного друга, його республіканські погляди дещо похитнулися. У кожному разі, містер Гобс раз навіть видав таке:
— Гм, а я і сам не проти опинитися на їхньому місці!
А це вже, погодьтеся, було неабиякою поступкою з його боку.
Ну а день, коли святкували уродини юного лорда Фонтлероя, був просто чудовий! Фонтлерой неймовірно усім тішився. Парк прикрасили, у ньому гурмами ходили святково вдягнені гості, на вершечках наметів розмаювали прапорці, та й на самому замку майорів великий стяг. Прийшли всі, хто зміг прийти, ніхто не залишився вдома, бо ж усі тішилися, що маленький лорд Фонтлерой так і залишиться лордом Фонтлероєм, а згодом успадкує всі ці маєтності. Всі хотіли побачити юного лорда та його милу матусю, яка уже з багатьма встигла заприязнитися. Гості вже ліпше ставилися й до старого графа, коли бачили, як любить його цей хлопчик, як йому довіряє. Так само всім сподобалося, що граф змінив своє ставлення до матері спадкоємця, що став виявляти їй належну повагу і приязнь. Казали, що граф уже навіть устиг пройнятися симпатією до місіс Ерол, що під її впливом, а також підо впливом її сина, граф має шанс із часом стати іншою людиною, поруч з якою кожен почуватиметься вільно.
А по паркових галявах, поміж деревами і наметами проходжувалися гурми гостей. Фермери вдягнули свої святочні одежі, їхні дружини мали на собі нові чіпці та шалі, дівчата ходили парами зі своїми хлопцями. Скрізь бігали діти, вигадуючи собі розмаїті забави. Літні дами у червоних накидках збиралися групками, аби обмінятися плітками. У самому замку збиралися леді та джентльмени, щоб привітати графа і зустрітися з місіс Ерол. Серед них були леді Лоридейл та сер Гарі, сер Томас Еш зі своїми доньками, ну і містер Ге-вішем, зрозуміло. Приїхала до Доринкурту і юна красуня міс Вів'єн Герберт — вона була у чудовому білому платті, а в руках тримала маленьку мереживну парасольку. Звісно, її відразу обступили молоді чоловіки — хоча вона явно віддавала перевагу товариству юного лорда Фонтлероя. Седрик лиш уздрів її, то відразу підбіг і обхопив своїми рученятами за шию. Міс Вів'єн також обняла його й поцілувала у щічку, ніби він був її молодшим братом.
— Мій милий хлопчику, лорде Фонтлерою, я так тішуся, так тішуся! — вимовила вона.
Далі вона перейшлася з ним по парку, Седрик їй усе показував і розповідав. Потім він завів її до містера Гобса та Діка і пояснив:
— Міс Герберт, а це мій давній друг, містер Гобс. А то Дік, також мій давній друг. Я розповідав їм, яка ви вродлива, і пообіцяв, що вони зможуть вас побачити, коли приїдете на мій день народження.
Міс Вів'єн потиснула руку обом друзям, а потім вони ще якийсь час стояли і розмовляли про різні речі. Вона розпитувала про Америку, про їхню подорож до Англії та як їм тут ведеться. Фонтлерой стояв побіч, не відриваючи від неї захопленого погляду. Його щоки аж палали на радощах, бо ж він бачив, що міс Вів'єн дуже сподобалася його друзям, містеру Гобсу і Дікові.
— Тааак, — протягнув Дік, коли міс Вів'єн уже відійшла від них, — таких красунь я ще не видів! Вона… вона як квітка, кажу вам!
І справді, коли вона проходила поруч, погляди всіх гостей були звернені на неї, — як, зрештою, і на юного лорда Фонтлероя. Світило сонце, майоріли прапорці, гості танцювали і чудово бавилися, і Седрик, який усе це бачив, був просто на сьомому небі від щастя. Увесь світ, здавалося, усміхався йому.
У той день, окрім юного лорда Фонтлероя, ще одна людина почувалася справді щасливою. Був це старий чоловік, якого, попри його багатство і шляхетне походження, почуття щастя навідувало нечасто. Можливо, зараз він почувався так добре тому, що сам став бодай на крихту кращим. Звісно, граф в одну мить не перетворився на таку чуйну і добру людину, як про нього думав Фонтлерой, проте він принаймні почав когось любити у своєму житті. Мало того, граф сам відчув втіху, коли зробив кілька добрих справ, до яких його схилив цей чистий душею і серцем хлопчик — і це поклало початок змін. Із кожним днем граф усе більше захоплювався дружиною свого наймолодшого сина, місіс Ерол. Люди бачили, що він ставиться до неї з повагою і симпатією — і це була правда. Йому подобалося розмовляти з нею, подобалося бути у її товаристві. Сидячи у своєму кріслі, граф із задоволенням спостерігав за її рухами, слухав, як вона розмовляє зі сином. Йому ж бо так незвично було чути ці ніжні слова, сповнені любови. Тепер-то граф починав розуміти, чому хлопчик, який виріс на маленькій нью-йоркській вуличці і товаришував із бакалійником та чистильником взуття, був настільки гарно вихований, що нікому не довелося за нього червоніти, навіть коли доля розпорядилася так, що той хлопчик став спадкоємцем графського титулу і тепер живе в англійському замку.
Насправді усе було доволі просто: хлопчик-бо зростав поруч із доброю та ніжною душею, якою була його матуся. Вона вчила його піклуватися про інших. Воно ніби дуже просто — але ця наука виявилася найважливішою річчю. Хлопчик анічогісінько не знав про жодних графів та їхні замки, йому геть нічого не було відомо про всю ту розкіш, якою вони оточені. Проте всі його любили, бо мав щире серце, яке з любов'ю відкривалося до кожного, хто стрічався на його шляху. А мати таке серце — то важить більше, аніж народитися королем.
Втішений граф Доринкурт цілий день невідступно спостерігав за своїм онуком, як той проходжувався по парку, як розмовляв із гістьми, як вітався
