Люба Елен із Бріджсвіла - Ольга Рєпіна

— Гарна машина, — дійшов висновку Алекс. — Колір, головне, рідкісний.

— А навіщо вона вам потрібна? — поцікавився Семмі.

— Слушне питання, хлопчику, — суворо промовила місіс Мітсвуд. — Це, до речі, й мене турбує. Чи можна їздити на цій машині і навіщо вона нам потрібна?

— Машина потрібна в кожному домі, — заступився за зятя містер Мітсвуд. — Нехай хоч така.

— Що значить така? Що значить така? — обурився містер Порксайд. — Та ви хоч знаєте, ЩО це за машина, ХТО на ній їздив і ЯК вона працює?!

І він різко скочив на місце водія.

— А ну, діти, всі до мене! — продовжував він. — Зараз ви отримаєте море вражень від мандрівки по околицях нашого славного селища!

Елен, Алекс і Семмі після слів тата Симона побігли до машини, не змушуючи повторювати запрошення. Однак дорогу їм перегородила пильна місіс Мітсвуд, на голові якої красувався літній капелюшок, прикрашений щойно зірваними квітами.

— Нізащо! Я не дозволю авантюристові втягувати дітей у цю підозрілу справу. Це катання нікому не потрібне, та й небезпечне, нарешті! — патетично вигукнула вона. — Адже ти, дорогий зятю, ніколи не мав слави видатного шофера.

— Мамо, непотрібно накаляти ситуацію, — спокійно сказала Велла. — Звичайно, Симон не дуже досвідчений водій, однак я можу поїхати з ними. Нарешті, можна їхати повільно, адже це так, дорогий?

— Повільно?! До біса повільно! — необережно вигукнув тато Симон. — Кому потрібно повільно? Хто хоче повільно? Може, ти?… Або ти?

Тут він почергово тикнув пальцем в Алекса і Семмі. Ті дружно замотали головами.

— Не хвилюйтеся, місіс Мітсвуд, — заспокоїв мсьє Жіль. — Я теж поїду з ними. Сидітиму поруч із Симоном. Не думаю, що ця витівка в дійсності така небезпечна, як ви собі уявили.

І він попрямував до машини.

— Е-е-е… Я теж відправлюся з ними, дорогенька, — почав нерішуче містер Мітсвуд. — Давненько я не виїздив з нашого селища. Засидівся старий моряк, час розворушитися!

— Але ж Нік… — тільки й пробурмотіла місіс Мітсвуд, яка залишилася у повній самоті, оскільки й Гледіс затрусила за своїм хазяїном до машини.

Поправивши на голові капелюшок, місіс Мітсвуд гордовито попрямувала до будинку. На порозі вона озирнулася і промовила твердим голосом, що не припускав і краплини сумнівів:

— Попереджаю: синці, ґулі і садна я вам лікувати не буду!

Побачивши, що ураган пронісся мимо, всі зітхнули з полегшенням. Попереду сіли тато Симон і мсьє Жіль, а на задньому сидінні повисли Алекс, Семмі, Елен і Гледіс. Компанія виглядала досить мальовничо, що відразу ж оцінив сусід Мітсвудів містер Кларк.

— О, яка чудова машина! — вигукнув він. — Як зараз, пам’ятаю першу автомобільну виставку в Лондоні, де була точнісінько така ж крихітка.

Він підійшов до загорожі свого саду і важко сперся на неї. Очі його затуманилися, і видно було, що думки відлетіли далеко-далеко.

— Ну, рушили, — сказав мсьє Жіль і, перехилившись до керма, натиснув на клаксон.

Сигнал у Редбебі був настільки оглушливим, що всі, включно із замріяним містером Кларком, прикрили долонями вуха.

— Містер Порксайд, містер Порксайд! — закричав він. — Чи не знайдеться у вас містечка і для мене?

Довелося містерові Мітсвуду і Веллі потіснитися, щоби містер Кларк зміг умістити своє гладке тіло поруч з ними. Гледіс доручили мсьє Жілю, і задоволена морда собаки відразу ж звісилася через закриті дверцята машини, а довгі вуха ледь не торкнулися землі.

Тато Симон бадьоро вирулив на центральну дорогу Бриджсвіла, і машина плавно покотилася вздовж доглянутих будинків, акуратних огорож, дерев, клумб і обов’язкових у таких випадках глядачів. Місіс поважного віку у літніх солом’яних капелюшках махали компанії білосніжними хустинками, а сиві джентльмени робили «салют» рукою із затиснутою між пальцями сигарою. Видно було, що Бриджсвіл схвалює придбання Мітсвудами машини: тихохідної, охайної, старомодної, такої, що нагадувала багатьом їхню молодість.

Найпомітнішими пасажирами Редбебі були містер Кларк і містер Мітсвуд, які гордовито височили на задньому сидінні, і навіть діти, які крутилися в усі боки, не могли завадити їм належним чином розкланюватися з усіма знайомими, що зустрічалися на шляху.

— Дякую, Симоне, — сказав нарешті містер Мітсвуд. — Ти подарував мені дивовижні хвилини. Ми, як королі, рухаємося по нашому селищу. Стільки уваги, стільки дружніх проявів…

І саме в цей момент, коли пишномовний виступ містера Мітсвуда ще не було закінчено, машина опинилася поруч з двома облізлими дворнягами, які грілися на сонечку біля роздоріжжя. Одна дорога вела до моря, а друга — до старого замку, куди саме й мали намір відправитися наші друзі. Дворняги, уздрівши Гледіс, що каталася в червоному кабріолеті, підскочили і помчали услід за машиною, оглушаючи околиці дзвінким гавканням. Гледіс, яка не могла стерпіти такої образи, стала рватися з рук мсьє Жіля, щоби показати цим нечупарам, хто є господарем у Бріджсвілі. Увагу тата Симона, водія, до речі, не зовсім досвідченого, було необережно переключено на собак, які голосно гавкали, прагнучи скривдити його маленьку Гледіс. І машина, неначе відчувши це, на роздоріжжі бадьоро покотилася по дорозі до моря. Треба відзначити, що ця дорога була дещо крутішою і більш ямкуватою від тієї, по якій мала намір прогулятися наша компанія. Містер Порксайд крутив кермо машини в усі боки, прагнучи об’їхати каміння і вписатися в круті повороти. Він відчайдушно натискав на всі педалі підряд, однак виправити положення йому ніяк не вдавалося, і Редбебі з наляканими пасажирами неслася до моря все скоріше й скоріше. Гледіс гавкала, діти вищали, містер Кларк хапався за серце, мама Велла замружилась, а містер Мітсвуд під купою дітей, що звалилася на нього, тільки крехтів, коли машина підстрибувала на черговому камені. Мсьє Жіль всіляко намагався зіштовхнути Гледіс із рук, щоби дотягтися до керма машини. Нарешті це йому вдалося. Він різко повернув наліво, і Редбебі, заскреготівши гальмами, зупинилася на маленькому майданчику, вкритому рідкою і сухою травою.

Всі пасажири повільно, ще не вірячи в те, що