Люба Елен із Бріджсвіла - Ольга Рєпіна

Спершу почулися незрозумілі гудки, а потім дивний звук з посвистуванням і лясканням. Гледіс загавкала і стрімголов кинулася до хвіртки, яка вела на дорогу. Всі побігли за собакою. Містер Мітсвуд першим побачив дещо й застиг біля хвіртки, як укопаний.

По дорозі їхав автомобіль. Та ще який! Яскраво-червоного кольору, з відкидним верхом, брунатними шкіряними сидіннями, лискучими нікельованими бамперами і величезним кермом.

Машиною кермував невеликий на зріст чоловік з чорними виразними очима, сивою стриженою головою і густими кошлатими бровами. Коли він посміхався, видно було білі міцні зуби. Одягнений незнайомець був невигадливо: клітчаста сорочка, замшева жилетка з великою кількістю бахроми та бувалі у бувальцях брюки, що прикривали поношені черевики.

Поруч з ним сидів щасливий містер Порксайд. Волосся і борода його розкуйовдилися, комір сорочки розстібнувся, а краватка збилася набік.

Місіс Мітсвуд так вразив вигляд зятя, що вона в першу хвилину навіть не звернула уваги на незнайомця і його машину.

А зустріч ішла своїм звичаєм. Елен верещала. Гледіс голосно гавкала. Велла посміхалася, містер Мітсвуд потирав підборіддя, а обличчя місіс Мітсвуд віддзеркалювало неспокій.

Містер Симон Порксайд першим вийшов з машини і відразу ж підхопив на руки Елен, яка від радості теліпала ногами і руками. Потім поторсав Гледіс, обняв Веллу, міцно потиснув руку містеру Мітсвуду та здалеку вклонився місіс Мітсвуд.

— Дозвольте вам відрекомендувати… — сказав він, повернувшись до незнайомця. — Мсьє Жіль, директор цирку шапіто, який я мав честь відвідати сьогодні у місті.

— Дуже приємно! — почтиво промовила місіс Мітсвуд.

— Дуже люб’язно з вашого боку, що ви нас відвідали! — сказав містер Мітсвуд.

— Привіт! — прокричала Елен під гавкання Гледіс.

— А що це за машина? — нарешті запитала місіс Мітсвуд. — Це ваша, мсьє Жіль?

— Е-е-е, — замукав мсьє Жіль. — Як вам сказати?… Вчора була моя, а сьогодні вже його.

Тут він тикнув пальцем у містера Порксайда, який при цьому заблимав очима, неначе сам не вірив почутому.

— Симоне, ти купив цю машину? — здивовано запитала Велла. — А наша літня мандрівка в Париж?

— Не хвилюйся, дорога, — відповів занадто спокійно містер Порксайд. — Машина коштує не так вже й багато, зате подивись, яка це красунечка.

І, набравшись хоробрості, він продовжував:

— До того ж, я збираюся поїхати з цирком в турне по країні — як працівник цього цирку.

Всі здивовано втупили очі в тата Симона, а місіс Мітсвуд прошепотіла:

— Який працівник???

— Цирку! Цирку, бабуню! — пояснила їй Елен, єдина, кого звеселило це повідомлення.

Місіс Мітсвуд відчула себе недобре.

«Боже мій! — подумала вона. — Тільки сьогодні мені приснився непутящий зять у рудій клоунській перуці й з приставним носом. І от, будь ласка! Що подумають сусіди?!» Уявивши наслідки, вона зблідла, і ноги в неї підкосилися. Через це Велла і містер Мітсвуд, взявши місіс під руки, повільно повели її до будинку, винувато озираючись на гостя.

Коли Симон Порксайд і мсьє Жіль провели їх співчутливими поглядами і повернулися до машини, то побачили, що в ній вже хазяйнує Елен. Вона крутила кермо, натискала, як могла, на педалі, гарчала і урчала, імітуючи роботу мотора.

— Тату! — із захопленням вигукнула вона. — Як чудово, що ти придбав цю машину, як же круто, що ти працюватимеш у цирку! А мене із собою візьмеш?

— Звичайно, доню, візьму, — відповів містер Порксайд. — А зараз — вилазь і підемо. Ми з мсьє Жілем злегка зголодніли і втомилися.

— Любий тату! Дорогий мсьє Жіль! — з придихом закричала Елен. — Я сама приготую вам тости, омлет і зварю свою улюблену вівсянку!

— Яке миле дитя! — хихикнув мсьє Жіль. — Тільки от вівсянку, напевне, не треба. Я її терпіти не можу.

Коли пристрасті злегка вляглися й новоприбулі відпочили, переодяглися і спустилися у вітальню, то побачили таку картину: за красиво сервірованим столом з блакитною вишитою скатертиною розмістилися містер Мітсвуд з газетою в руках і Велла з мотком пряжі. Гледіс лежала поруч з холодним каміном.

Окинувши чіпким поглядом всю цю доброзичливу обстановку, мсьє Жіль прорік:

— Мені завжди подобався спокій і затишок у таких сільських будинках.

Містер Мітсвуд і Велла приємно посміхнулися на це зауваження. У цей час Елен з тацею у руках, а за нею місіс Мітсвуд із сервірувальним столиком на колесах з’явилися у вітальні.

— Прошу до столу, — поважно промовила місіс Мітсвуд.

— Покуштуйте, це готувала я, — додала Елен. — Знаєш, тату, тепер я взірцева дівчинка, і бабуня вчить мене куховарити, мити посуд і підмітати на кухні підлогу.

— Це дуже, дуже похвально! — швидко відгукнувся мсьє Жіль, випередивши своєю реплікою містера Порксайда. — Коли я був таким же, як і ти, моя бабця не могла мною нахвалитися перед своїми приятельками, таким я був слухняним хлопчиком. І особливо вона пишалася тим, яким я був помічником на кухні.

Місіс Мітсвуд із сумнівом повела бровою, почувши цю тираду, даючи зрозуміти, що вона особисто в це слабко вірить, і що мсьє Жіль не міг, на її думку, бути добропорядним помічником своєї бабусі, особливо на кухні.

— Ну що ж, до столу, — сказав містер Порксайд і потермосив Елен по білявій голівці. — Я із задоволенням покуштую сніданок, приготовлений тобою, моя люба.

Він подумав про те, як швидко летить час… Зовсім ще недавно крихітку Елен катали у візочку, міняли їй пелюшки, і от вже вона годує родину сніданком.

Коли всі розсілися по місцях, і місіс Мітсвуд з милою посмішкою відкрила кришку срібної фамільної каструльки, в якій ще її