Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель в південних морях - Астрід Ліндгрен

купують у крамниці? Ходімо спитаємо. Томмі й Анніка не заперечували. Пеппі зайшла до вітальні й дістала свою торбу з золотими монетами. — Брум, — проказала вона. — Звучить як щось дороге. Краще взяти з собою більше грошей. І вона набрала повну жменю монет. Пан Нільсон, як звичайно, стрибнув їй на плече. Потім Пеппі взяла на руки коня. — Поїдемо верхи, щоб не спізнитися, — пояснила вона Томмі й Анніці. — Бо поки ми прийдемо, то, може, не залишиться жодного брума. Я не здивуюся, як бургомістр вихопить у нас з-під носа останній його шматок. Коли Пеппі, Томмі й Анніка верхи на коневі мчали вулицями, підкови так лунко цокали по бруківці, що всі діти в містечку чули той цокіт і радісно вибігали надвір, бо вони дуже любили Пеппі. — Пеппі, куди ти їдеш? — гукали діти. — Купувати брум! — відповідала Пеппі, ледь притримуючи коня. Діти спинялися й спантеличено кліпали очима. — Це щось смачне? — спитав один хлопчик. — Ще б пак! — мовила Пеппі й облизалася. — Як мед. Принаймні смачно звучить. Нарешті вона скочила з коня перед кондитерською і допомогла злізти Томмі й Анніці. Вони всі троє зайшли всередину. — Дайте мені, будь ласка, пакуночок брума, — мовила Пеппі. — Але свіжого. — Брума? — вражено перепитала вродлива продавщиця за прилавком. — Ні, мабуть, його в нас немає. — Мусить бути, — сказала Пеппі. — Він в у всіх пристойних кондитерських. — Так, але в нас він сьогодні скінчився, — мовила продавщиця. Вона ніколи не чула про брум, та не хотіла визнати, що їхня кондитерська не така пристойна, як інші. — О, то вчора він у вас був! — зраділа Пеппі. — Будьте ласкаві, скажіть мені, який він! Я зроду не бачила брума. Він що, з червоними смужками? Продавщиця дуже мило почервоніла й призналася: — Ох, і я не знаю, що таке брум! Так чи так, а в нас його нема. Цепні вийшла з кондитерської дуже розчарована. — Будемо шукати далі, — заявила вона. — Без брума я додому не вернуся. Поряд стояла крамниця залізних виробів. Продавець чемно вклонився дітям і запитав, що вони бажають. — Дайте мені, будь ласка, брума, — попросила Пеппі. — Але найкращого гатунку, такого, що ним можна вбити лева. Продавець хитро всміхнувся. — Зараз поглянемо, — сказав він і почухав за вухом, — зараз поглянемо. Він узяв з полиці залізні грабельки й простяг їх Пеппі. — Такий буде добрий? Пеппі сердито глянула на нього. — Це те, що професори назвали граблями, — мовила вона. — А мені сьогодні випадково знадобився брум. Негарно дурити невинних дітей! Продавець засміявся і сказав: — На жаль, в нас немає того, що ти хочеш. Спитай у крамниці швацького приладдя на розі вулиці. — Він мене посилає до крамниці швацького приладдя! — невдоволено сказала Пеппі Томмі й Анніці, коли вони вийшли на вулицю. — А я добре знаю, що брума там немає. Вона спохмурніла, але за мить обличчя її знов проясніло. — А може, брум — це якась хвороба? — почала вона розмірковувати вголос. — Ходімо спитаємо в лікаря. Анніка знала, де мешкав лікар, бо він їй щепив віспу. Пеппі подзвонила в двері, їй відчинила медична сестра. — Можна бачити лікаря? — спитала Пеппі. — Тяжкий випадок. Страшенно небезпечна хвороба. — Прошу, заходьте, — мовила медсестра й показала їм на двері кабінету. Лікар сидів за письмовим столом, коли з'явилися діти. Пеппі відразу підійшла до нього, заплющила очі й показала язика. — Що в тебе болить? — запитав лікар. Пеппі розплющила свої ясні блакитні очі й сховала язика. — Боюся, що в мене брум, — почала вона. — Все тіло свербить. І очі заплющуються, як я сплю. Часом на мене нападає гикавка. А в неділю я погано почувала себе, коли з'їла тарілку вакси з молоком. Але апетит у мене добрий, тільки їжа часто попадає не в те горло, що треба, і не дає мені ніякої користі. Мабуть, я таки хвора на брум. І ще скажіть мені одне: чи він не заразний? Лікар глянув на Пеппі, на її рожеві щічки, і сказав: — Думаю, що ти здоровіша за багатьох дітей. І певен, що ти не хвора на брум. Пеппі жваво схопила його за руку. — Виходить, є така хвороба, га? — Ні, немає, — сказав лікар. — І якби й була, то не думаю, що ти могла б нею заразитися. Пеппі спохмурніла. На прощання вона зробила реверанс перед лікарем, Анніка також зігнула коліна, а Томмі вклонився. Діти пішли доконя, що був прив'язаний до лікаревої огорожі. Поряд із садибою лікаря стояв триповерховий будинок. Одне вікно на верхньому поверсі було відчинене. Пеппі задерла голову й показала на нього пальцем. — Мене зовсім не здивує, коли брум виявиться он там. Я вилізу туди й погляну. Пеппі спритно полізла ринвою вгору. Опинившись на рівні вікна, вона сміливо гойднулася вбік і схопилася за підвіконня. Тоді підтяглася на руках і зазирнула всередину. В кімнаті біля вікна сиділи й спокійно розмовляли дві жінки. Можна собі уявити, як вони здивувалися, коли раптом за вікном з'явилася руда голова й почувся голос: — Я хотіла спитати, чи тут є брум? Жінки зойкнули з переляку. — Ох, лишенько, що ти кажеш, дитино? Сюди хтось заліз? — Саме про це я й хотіла дізнатися, — ввічливо мовила Пеппі. — Ой, може, він під ліжком? — закричала одна жінка. — А він кусається? — Здається, кусається, — мовила Пеппі. — З назви наче видно, що в нього гострі зуби. Жінки злякано припали одна до одної. Пеппі зацікавлено оглянула кімнату і врешті сумно сказала: — Ні, його тут і сліду немає. Пробачте, що я вас потурбувала. Мені просто здалося, що треба заглянути й сюди, коли вже я випадково опинилась на цій вулиці. Вона з'їхала ринвою додолу. — На жаль, у містечку немає брума. Треба вертатися додому, — заявила вона Томмі й Анніці. І діти повернулися до вілли. Зіскакуючи з коня перед верандою, Томмі мало не наступив на жучка, що ліз стежкою. — Обережно, не розтопчи жука! — крикнула Пеппі. Діти присіли, щоб краще роздивитися на нього. Жук був маленький і мав зелені крильця, що полискували, наче метал. — Який гарний жучок! — мовила Анніка. — Цікаво,