Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель в південних морях - Астрід Ліндгрен

Ти нас дуриш! Мама й тато ніколи нас не пустять. — А от і пускають! — сказала Пеппі. — Я вже про все домовилася з вашою мамою. На якусь мить у кухні запала тиша. Тоді почулося два нестямних вигуки: це Томмі й Анніка скрикнули з радощів. Пан Нільсон, що сидів досі на столі й намагався намастити маслом свого брилика, здивовано глянув на них. А ще більше здивувався він, коли побачив, що Пеппі, Томмі й Анніка взялися за руки й почали несамовито витанцьовувати навколо столу. Вони так вистрибували й галасували, що відірвалася від стелі люстра і впала додолу. Тоді пан Нільсон шпурнув ножа у вікно й теж заходився танцювати. — Невже це правда? — запитав Томмі, коли всі вони трохи заспокоїлись і посідали на ящик з дровами, щоб обміркувати майбутню подорож. Пеппі кивнула головою. Так, це була чистісінька правда. Томмі й Анніка мали поїхати з Пеппі до Химерії. Певна річ, усі містечкові тітки приходили до пані Сетергрен і питали: — Невже ти думаєш пустити своїх дітей у такий далекий світ із Пеппі Довгапанчохою? Мабуть, ти жартуєш! Але пані Сетергрен відповідала їм: — А чого ж би я їх не пустила? Діти довго хворіли, і лікарі кажуть, що їм потрібне свіже повітря. А я знаю Пеппі, вона ще ніколи не зробила нічого такого, що зашкодило б Томмі й Анніці. Вона їх дуже любить. — Так, але з ким — з Пеппі! — казали тітки й морщили носи. — Саме з Пеппі я не боюся їх пускати, — заперечувала пані Сетергрен. — Може, вона й не завжди чемна, зате має добре серце. Так ранньою весною, одного холодного надвечір'я Томмі й Анніка вперше в своєму житті кинули рідне містечко й вирушили разом з Пеппі в широкий дивовижний світ. Вони всі троє стояли на палубі коло поруччя, а свіжий вечірній вітер надимав вітрила шхуни. Всі троє? Ні, мабуть, краще сказати всі п'ятеро, бо пан Нільсон і кінь також були з ними. Шкільні товариші Томмі й Анніки стояли на набережній і мало не плакали з туги й заздрощів. Завтра їм доведеться, як завжди, йти до школи, доведеться вчити з підручника географії острови південних морів. А Томмі й Анніці не треба вчити уроків. "Нехай школа почекає, найперше треба подбати про здоров'я", — сказали лікарі. "А острови південних морів можна вивчити на місці", — додала Пеппі. Їхні мама й тато також стояли на набережній. Коли вони крадькома втирали хусточкою очі, в Томмі й Анніки трішки щеміло серце. Та однаково діти були такі щасливі, аж їм ставало млосно. "Стрибуха" поволі відпливала від берега. — Томмі й Анніко, коли будете в Північному морі, надягніть ще по одній парі штанців!.. — гукнула пані Сетергрен. Дальші її слова потонули в прощальних вигуках дітей на березі, до яких домішувалося іржання коня, радісний крик Пеппі і ще один гучний звук — капітан Довгапанчоха саме тоді сякався. Почалася подорож. На небі засяяли перші зірки, навколо шхуни плавали крижини, у вітрилах виспівував вітер. — Ох Пеппі, — мовила Анніка, — в мене якось так дивно на серці. Мені починає здаватися, що я теж захочу стати морською розбійницею, коли виросту!

ПЕППІ СХОДИТЬ НА БЕРЕГ

— Попереду острів Химерія! — гукнула Пеппі одного сонячного ранку. Вона стояла на вахті зовсім роздягнена, тільки мала пов'язку навколо стегон. Їхня шхуна пливла вдень і вночі, багато тижнів і місяців, пливла по бурхливих хвилях і по лагідній морській гладіні, зоряними, місячними ночами, і тоді, коли небо облягали грізні хмари, пливла в дощ і в спеку, так довго, що Томмі й Анніка вже майже забули, як їм жилося вдома, у маленькому містечку. Ото здивувалася б їхня мама, якби тепер побачила їх! Наче то не в них були бліді, хворобливі обличчя. Здорові й засмаглі, вони жваво видряпувалися на ванти, не згірше за Пеппі. І чим далі посувалися вони на південь, то більше скидали з себе одягу. З неповоротких, закутаних у теплий одяг дітей, що перетинали Північне море, вони обернулися тепер на голих, гнучких засмаглих шибайголов із барвистими пов'язками навколо стегон. — Ох, як нам гарно! — щоранку вигукували Томмі її Анніка, коли прокидалися в каюті, де вони спали разом з Пеппі. Часто Пеппі прокидалася раніше за них і вже стояла біля стерна, коли вони виходили на палубу. — Кращого мореплавця за мою дочку годі знайти на всіх морях і океанах, — любив казати капітан Довгапанчоха. І це була правда. Пеппі впевненою рукою вела шхуну крізь найбурхливіші хвилі і повз найнебезпечніші підводні течії. І ось їхня подорож доходила кінця. — Попереду острів Химерія! — гукнула Пеппі. Так, перед мандрівниками лежав острів, весь у зелених пальмах, оточений найблакитнішим у світі морем. Через дві години "Стрибуха" запливла в невеличку затоку з західного боку острова. Всі химеряни, чоловіки, жінки й діти, вийшли на берег зустрічати свого короля та його руду дочку. Коли спустили трап, химеряни закричали: — Юсамкюра кюсомкара! Що означало: "Вітаємо тебе, наш товстий білий володарю!" Король Єфраїм, вбраний у блакитний капітанський костюм, велично зійшов трапом, а Фрідольф, стоячи на передній палубі, зіграв на гармонії національний гімн химерян. Король Єфраїм підняв руку, вітаючи підданців, і вигукнув: — Муоні манана! Що означало: "Радий знов вам слугувати!" Позад нього йшла Пеппі й несла на руках коня. Натовп вражено охнув. Звичайно, химеряни чули про незвичайну силу Пеппі, але чути — не те, що бачити на власні очі. Томмі й Анніка, взявшись за руки, також скромно зійшли на берег, проте химеряни їх не зауважили, бо всі дивилися тільки на Пеппі. Капітан Довгапанчоха підняв дочку з конем і посадив собі на плече, щоб її краще було видно, і натовп знову вражено охнув. Коли ж Пеппі, скочивши на землю, підняла однією рукою капітана Довгапанчоху, а другою коня, буря захвату перейшла в справжній ураган. Все населення острова Химерії нараховувало сто двадцять шість чоловік. — Якраз стільки, скільки треба, — казав король Єфраїм. — Великим королівством керувати важко. Химеряни мешкали в затишних хижах під пальмами. Найбільша і найкраща хижа належала королю Єфраїмові. Матроси зі "Стрибухи" також мали окремі хижі, де вони мешкали, коли шхуна стояла на якорі в маленькій затоці. І тепер шхуна мала стати на якір, тільки спершу треба було зробити невелику подорож до сусіднього острова, що лежав за п'ятдесят миль на північ, бо