Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель в південних морях - Астрід Ліндгрен

там була крамничка, де капітан Довгапанчоха міг купити тютюну. Для Пеппі химеряни теж збудували гарну нову хижку під кокосовою пальмою. Там мали оселитися і Томмі з Аннікою. Та перше ніж діти пішли до своєї хижі змити з себе дорожню куряву, капітан Довгапанчоха захотів їм щось показати. Він узяв Пеппі на руки й поніс на берег. — Ось тут, — мовив він, показуючи товстим пальцем на пісок, — тут я виплив на суходіл після того, як мене змила з палуби хвиля. Химеряни поставили на тому місці пам'ятний камінь, а на ньому витесали напис химерянською мовою: "З великого широкого океану до нас прибув товстий білий вождь. На цьому місці він вийшов на берег, коли цвіли хлібні дерева. Хай завжди він буде такий товстий і гарний, як того дня, коли вперше ступив на нашу землю". Капітан Довгапанчоха прочитав дітям напис тремтячим з розчулення голосом і гучно висякався. Коли сонце почало спускатися до обрію, щоб зануритися в безмежний простір південних морів, барабани химерян скликали жителів на майдан серед селища, де відбувалися їхні збори й бенкети. Там стояв бамбуковий трон короля Єфраїма, прикрашений червоними квітками гібіска. Король сидів на ньому, коли керував підданцями. Для Пеппі химеряни спорудили поряд менший трон. І навіть швиденько змайстрували два бамбукові стільчики для Томмі й Анніки. Барабани загупали ще гучніше, коли Король Єфраїм велично сів на свій трон. Він скинув капітанський костюм і одяг королівський убір: коротеньку ликову спідничку, корону на голову, на шию повісив акулячий зуб, а на ноги біля кісточок — золоті обручі. Пеппі зручно вмостилася на своєму маленькому троні. Вона була в тій самій барвистій пов'язці навколо стегон, але, щоб бути гарнішою, заквітчала голову червоними й білими квітками. Анніка також заквітчала голову, тільки Томмі ніяк не можна було намовити, щоб він заткнув у чуб хоч одну квітку. Король Єфраїм довго не був на острові і занедбав державні справи, тому тепер почав володарювати з усієї сили. А тим часом малі химеряни несміливо наблизились до трону Пеппі. Хтозна-чому їм здалося, що біла шкіра краща за чорну. Тому, чим ближче вони підходили до Пеппі, Томмі й Анніки, тим більшої пошани сповнювались. До того ж, Пеппі була принцесою. Дійшовши до її трону, вони раптом упали навколішки й посхиляли голови до самої землі. Пеппі швидко підвелася. — Що я бачу! — мовила вона. — Ви також граєтесь у пошуковців? Стривайте, будемо гратися разом! Вона стала навколішки й почала обнюхувати землю навколо себе. — Здається, тут уже були інші пошуковці, — за хвилину мовила вона. — Я певна, що тут не знайдеш навіть найменшої шпильки. Пеппі знов сіла на трон. І не встигла вона вмоститися на ньому, як усі діти знов посхилялися до землі. — Ви щось загубили? — стурбувалася Пеппі. — Але ж тут нічого немає, годі вам шукати, встаньте! На щастя, капітан Довгапанчоха вже стільки прожив на острові, що химеряни трохи навчилися його мови. Звичайно, вони не знали, що означають такі слова, як "рекомендований лист" чи "генерал-майор", але багато-що добре розуміли. Діти навіть знали найпоширеніші вислови, такі, як "дам прочуханки", "намну вуха" тощо. Один хлопчик, на ім'я Момо, вмів досить добре говорити по-шведському, бо любив гратися поблизу того місця, де стояли хижі корабельної команди, і чув, як розмовляли між собою матроси. І ще одна дівчинка, яка звалася Моаною, пробувала розмовляти по-шведському. І от Момо заходився пояснювати Пеппі, чого вони їй кланяються. — Ти дужа, гарна біла принцеса, — сказав він. — Яка там дужа, гарна біла принцеса! — заперечила Пеппі. — Я просто Пеппі Довгапанчоха, і мені вже набридло сидіти на троні. Вона зіскочила на землю, і король Єфраїм також підвівся, бо саме закінчив володарювати. Сонце, червоне, мов розпечена куля, занурилось у воду, і на небі засяяли яскраві зірки. Химеряни розіклали на майдані велике багаття. Король Єфраїм, Пеппі, Томмі, Анніка і вся команда посідали на зелену траву й почали дивитися, як химеряни танцюють навколо багаття. Глухі удари барабана, дивовижні танці, незвичайні пахощі безлічі невідомих квіток із джунглів, усіяне зорями небо — все це навівало на Томмі й Анніку якийсь чудний настрій. А ще до них долинав вічний гомін морського прибою, наче могутній акомпанемент до танців і гупання барабанів. — Я думаю, що це дуже гарний острів, — сказав Томмі, коли діти вже полягали у свої ліжка в хижі під кокосовою пальмою. — Я теж так думаю, — погодилась Анніка. — А ти, Пеппі? Пеппі якийсь час лежала мовчки, поклавши, як звичайно, ноги на подушку. Потім замріяно сказала. — Слухайте, як гомонить прибій.

ПЕППІ ДОМОВЛЯЄТЬСЯ 3 АКУЛОЮ

Другого дня Пеппі, Томмі й Анніка вийшли з своєї хижі дуже рано. Та ще раніше прокинулися малі химеряни. Вони вже сиділи напоготові під кокосовою пальмою і чекали, коли білі діти вийдуть гратися. Чекаючи, малі химеряни жваво розмовляли по-химерянському, а як вони сміялися, на чорних обличчях поблискували білі зуби. Діти, на чолі з Пеппі, подалися на берег. Томмі й Анніка радісно застрибали, побачивши дрібний білий пісок, у який можна було загребтися, і синє звабливе море. Кораловий риф неподалік від берега відбивав хвилі, і вода перед ними була гладенька, мов дзеркало. Діти, і білі, й чорні, поскидали свої пов'язки і, сміючись та галасуючи, кинулись у воду. Потім полягали на піску, і Пеппі, Томмі й Анніка одностайно визнали, що краще мати чорну шкіру, бо вона чудово вписується в білий пісок. Та коли Пеппі закопалася в пісок так, що видно було тільки її веснянкувате личко й дві руді кіски, вона теж чудово вписалася в нього. Діти посідали навколо неї і почали розмову. — Розкажи нам, як живуть білі діти в країні білих дітей, — звернувся Момо до обличчя в піску. — Всі білі діти дуже люблять таблицю вноження, — сказала Пеппі. — Множення, — виправила її Анніка. — І я не сказала б, що ми її дуже любимо, — сумно додала вона. — Білі діти люблять таблицю вноження, — вперто повторила Пеппі. — Просто місця собі не знаходять, коли якогось дня не дістануть хоч трохи таблиці вноження. Їй важко було розповідати каліченою химерянською мовою, і вона перейшла на свою рідну мову. — Коли хтось почує, що біла дитина плаче, то не питає чому, бо й так знає: або її не пустили до школи, або почалися канікули, або вчителька забула