Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель в південних морях - Астрід Ліндгрен

часто росте лимонад. І шоколад також. Кожного четверга. Не треба його пиляти. — Слухайте, діти, мені здається, що ви надто довго сиділи на сонці і у вас запаморочилося в голові, — сказав вишуканий добродій. — Але це не моя справа, не я вас садовив на сонце. Я хочу купити цю садибу. Ви б мені не сказали, де можна знайти її господаря? Дівчинка в блакитній сукенці заплакала, а охайно зачесаний хлопчик підбіг до рудої дівчинки, що й д4лі вистрибувала по садку, і спитав: — Пеппі, ти чуієш, що він каже? Чому ти нічого не робиш? — Як це я нічого не роблю? — обурилася руда дівчинка. — Я стрибаю, аж мені млосно став, а ти кажеш, що я нічого не роблю! Спробуй пострибати сам і побачиш, чи це так легко. Вона підвелася й підійшла до вишуканого добродія. — Мене звуть Пеппі Довгапанчоха, — відрекомендувалася вона. — А це Томмі й Анніка. — Пеппі показала на своїх друзів. — Ми до твоїх послуг. Може, треба розвалити будинок, чи спиляти дерево, чи зруйнувати щось інше? Ти тільки скажи, і ми все зробимо. — Мене зовсім не цікавить, як вас звати, — сказав вишуканий добродій. — Я хочу тільки знати, де можна знайти господаря цієї халупи. Бо я вирішив купити її. Руда дівчинка, що назвала себе Пеппі Довгапанчохою, знов застрибала, як жаба. — Господаря тим часом немає, — мовила вона, завзято стрибаючи навколо вишуканого добродія. — Але як ти сядеш і почекаєш, то господиня прийде. — То це жінка? — вдоволено спитав вишуканий добродій. — Ця халупа належить жінці? Тим краще. Жінки не розуміються на продажу. І можна сподіватися, що я куплю садибу за безцінь. — Так, можна сподіватися, — мовила Пеппі. Поблизу не було жодної лавки, тож вишуканий добродій обережно сів на східці веранди. Мавпочка неспокійно бігала поруччям туди й назад. Томмі й Анніка — милі, чепурні діти — стояли віддалік і злякано дивилися на прибульця. — Ви тут мешкаєте? — спитав той. — Ні, ми мешкаємо в сусідній віллі, — відповів Томмі. — Але приходимо сюди щодня гратися, — несміливо додала Анніка. — Ну, цьому я відразу покладу край, — сказав вишуканий добродій. — Я не хочу, щоб дітлашня гасала по моєму садку. Немає нічого гіршого за дітей. — Я теж так думаю, — мовила Пеппі. — Всіх дітей треба постріляти. — Як ти можеш так казати? — вжахнувся Томмі. — Так, так! Усіх дітей справді треба постріляти, — сказала Пеппі. — Але ніхто тих поганих дітей не постріляє, бо тоді не виросте жодного гарного дядька. А без дядьків хіба можна обійтися! Вишуканий добродій подивився на руді кіски Пеппі й вирішив трохи розважитися, щоб не було нудно чекати. — Знаєш, чим ти схожа на запаленого сірника? — спитав він її. — Ні, не знаю, але давно хотіла довідатися, — відповіла Пеппі. Вишуканий добродій боляче сіпнув Пеппі за косу. — А тим, що і в тебе, і в сірника горить голова, ха-ха-ха! — Чого тільки не наслухаєшся, поки оглухнеш, — мовила Пеппі. — А мені таке навіть на думку не спадало! Вишуканий добродій знов приглянувся до Пеппі й сказав; — Слухай, я, мабуть, ніколи не бачив бридкішої за тебе дівчини! — Ох лишенько! — мовила Пеппі. — Але мені здається, що й ти не такий уже мальований красень, щоб на тебе люди задивлялися. Вишуканий добродій ображено насупився, проте нічого не сказав. Пеппі хвилину мовчки дивилася на нього, схиливши набік голову, тоді спитала: — А ти знаєш, чим ми схожі між собою? — Чи ми схожі? — перепитав вишуканий добродій. — Думаю, що нічим. — Ні, ми обоє великі хвальки. Тільки, цур, не я! — мовила Пеппі. Томмі й Анніка тихенько пирхнули, а вишуканий добродій аж почервонів з люті. — Ага, ти ще й пащекуєш! — крикнув він. — Зараз я тебе навчу, як треба поводитись! Він простяг товсту руку, щоб упіймати Пеппі, але вона відскочила вбік, а наступної миті опинилась на дупластому дубі. Вишуканий добродій аж рота роззявив з подиву. — То коли ти почнеш мене вчити? — запитала Пеппі, зручніше вмостившись на гілляці. — Я почекаю, в мене є час, — відповів вишуканий добродій. — Чудесно, бо я думаю просидіти тут до середини листопада, — мовила Пеппі. Томмі й Анніка засміялися й заплескали в долоні. Але дарма так зробили. Бо вишуканий добродій уже не тямився з люті і тому, що не міг досягти Пеппі, схопив Анніку й закричав: — То я навчу тебе! Мені здається, що тобі теж не зашкодить дати прочуханки! Анніку зроду ніхто не бив, і вона заверещала з переляку. Раптом щось гупнуло — то Пеппі стрибнула з дерева й підскочила до вишуканого добродія. — Стривай! — мовила вона. — Поки ти почнеш давати прочуханки, я краще тобі трохи помну боки. Вона схопила товстого пихатого добродія і кілька разів підкинула вгору. Тоді понесла до машини й шпурнула на заднє сидіння. — Мабуть, сьогодні ми не будемо валити халупи, відкладемо це на інший день, — сказала вона. — Бо я, бач, валю будинки раз на тиждень. Але не в п'ятницю. Цього дня з мене досить прибирання. В п'ятницю я замітаю, мию підлогу, а будинки валю в суботу. На все свій час. Вишуканий добродій насилу пересів до керма і дав повний газ, щоб якнайшвидше втекти звідти. Він був і наляканий, і сердитий, і невдоволений тим, що не зміг поговорити з господинею вілли "Хованка". Бо йому дуже хотілося купити її і вигнати звідти ту поганющу дітлашню. Дорогою йому трапився поліцай. Вишуканий добродій спинив машину й запитав: — Ви б не допомогли мені знайти даму, якій належить вілла "Хованка"? — Залюбки, — відповів поліцай. Він сів у машину й скомандував: — Повертайте до вілли! — Ні, її там немає, — сказав вишуканий добродій. — Є, я певен, — відповів поліцай. Вишуканий добродій почував себе безпечно з поліцаєм, тому зважився знов поїхати до вілли "Хованка". Бо він хотів поговорити з господинею вілли. — Он та дама, якій належить вілла "Хованка", — мовив поліцай і показав пальцем на будинок. Вишуканий добродій глянув туди, куди він показував, схопився рукою за голову й застогнав. Бо на веранді стояла руда дівчинка, та сама жахлива Пеппі Довгапанчоха, й тримала на