Гімназист і Вогняний змій - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Забуваємо? Назаре Захаровичу...

— Цить! — гримнув відставний міліціонер. — Якби я уперся рогом, справою зайнявся б Медвідько! Гляди, чого доброго, нашого палія його зусиллями ще й на волю випустили б.

Закусив Юрко нижню губу.

— Нічого не можна вдіяти? Невже за будинки не покарають нікого?

— Спалені — не повернеш, — по-філософськи зазначив Шпиг. — Я вчора сам бачив, як починаються важливі справи. Вцілілі будівлі теж потроху захищатимуть. Ну, і підпалів більше не буде.

— Стрельцов заспокоївся? Відступився?

— Тю на тебе, Івановичу. Іншу капость придумає. Тільки ж я наказав Павуку, аби знайшов спосіб попередити свого хазяїна: ще один вогняний змій — і я за нього візьмуся серйозно.

• — Попередив?

— Через адвоката. Точно знаю. І все. Як кажуть, проїхали.

Вони рушили далі, час від часу позираючи на бульдога, який гасав довкола, то зникаючи з очей, то знову вибігаючи.

— А тепер ти доповідай, — вимовив сищик.

— Про що?

— Не вірю, що з тим Едиком-хіміком ти нічого для себе не прояснив.

— Я й не проясняв, — гмикнув Юрко. - Він мені сам усе видав. Накипіло на душі. Особливо коли почув, що Павук поскаржився Стрельцову на його жадібність. Ще й дівчинкою обізвав. А так не було, пане Шпиг! — гімназист почав запалюватись. — Мізки в Баранова добре працюють. Тільки не в тому напрямку. Знаєте, є багато різних фільмів і мультиків про божевільних учених, які не можуть дати раду власній геніальності?

— Є таке.

Так ось, Едик — майже такий випадок. Бо до генія далеко, а безумства вистачає. Він, як ви чули, захоплюється хімією. І постійно щось таке винаходить, що й на голову не налазить. Причому використовує ледь не підручні матеріали. Складно все це, не моя наука хімія. Тож не поясню до пуття. Але одного разу Баранов нахімічив таку суміш, що з дрібки загоряється сильним вогнем. Загасити неможливо. Руйнівна сила

Звісно, хотів стати знаменитим. Його ж без того під’юджували: з Донбасу, з Донбасу, не можеш нічого. Він зміг, довів. Тільки все одно вийшло посміховисько.

— Образився, значить... — буркнув Шпиг. - Тепер чекай. Я тобі скажу, як далі було. Бо знайоме все до болю. Напевно, ображений Едик- хімік шукав бодай якусь рідну душу. Потягся до місцевого лідера Вовн Нещерета. Розказав тому про несправедливість. Вова ж, не будь дурнем, поділився знаннями з Павуком. Так чи ні?

— У «яблучко»! — гімназист відбив легенький дріб на асфальті. — Тільки Вова думав, що палій якось використає Едика, ну, наприклад, щось пов’язане з наркотиками. А той вирішив взяти хіміка-самородка для іншої справи, за яку платив Стрельцов. Баранову ж не давав ані шеляга. Купив тим, що його винахід можна буде випробувати в дії. Коли будинки почали палати, Едик зрозумів, у що вляпався. Назад дороги нема. Ось він і вирішив підкинути на згарище свій значок. Напевно, слід до нас приведе.

— Як і задумано, — погодився Шпиг.

— Що далі робити, Баранов не знав. Вирішив почекати, як піде. Тут я виринаю. Зрозумів Едик - почалося. Цілком логічно міркував: за мною хтось стоїть. Вирішив стежити. Аж раптом події пішли стрімко, бо заговорили з моєї подачі пробудинок на Гоголівській. Зрозумів Баранов пастка може бути. Павук і не приховував від нього нічого. Вирішив, що тримає в руках міцно.

- І хлопчина тієї ночі стежив за всіма?

- Простіше, пане Шпиг. Вислизнув із дому, як я, засів у засідку. Вчасно нагодився, ніде правди діти. Але ж ніхто не міг подумати, що Павук теж десь недалеко заховається! Тобто, Едик усе знав і втік, аби так званий партнер не помітив. А нашу благополучну втечу Павук бачив на власні очі. Тому наступного дня Вова й підкинув мені ті таблетки, вивівши з гри.

— А що про гроші?

Які... Ой, точно, — Юрко зупинився. — Павук сказав Стрельцову, що його спільник Баранов, творець Вогняного Змія, грошей вимагає. Жадібний, справжній глитай, або ж павук.

— Прізвиська дурно не липнуть.

- Отож. Знаєте, аби Едик не почув про це від мене, чорта з два отак би розговорився.

Не передражнюй, — сищик дав по носі гімназиста легенького щигля.

Загавкав бульдог — ні з чим його голос Юрко не сплутає.

Глянули обоє туди, звідки линуло.

Джентльмен щодуху мчав до Лізи, яка розкрила йому руки для обіймів.

— До тебе, — гмикнув Назар Шпиг. — Пішов я. Гуляйте, молодьож.

Сказавши це, чоловік потиснув хлопчикові руку, розгладив вуса й так само неквапом рушив до виходу.

Юрко поспішив до Лізи. Наблизився — і спохмурнів. Сиділа навпочіпки, гралася з бульдогом, що затято вилизував їй лице. Але давно бажана зустріч, схоже, дівчину не тішила. Кинула на Юрка сумний погляд, випросталася. Джентльмен тицьнув їй у ногу плаский писок — не помітила.

— Вдома не так? — запитав замість привітання.

— Там добре все. Не міняється, — голос, мов із глибини колодязя.

— Що трапилося? — гімназист придивився. Слухай, ти плакала!

Ліза провела пучкою під оком.

— Дурниця... Хоча... Ні, не дурниця. Зовсім не дурниця. Погані діла кояться, Юрку.

Бульдог присів, підніс голову, легенько рикнув.

— Розкажи, не мовчи. Може, поможу.

— Чим ти поможеш...

І все одно Ліза розповіла Юркові Туряниці ще одну, іншу історію.

Жовтпень-грудень 2017 року, Київ