Гімназист і Вогняний змій - Андрій Анатолійович Кокотюха

А субота принесла несподіванку — Іван Туряниця покликав дружину й сина на Поділ.

Поки збиралися, нічого не пояснював, тільки загадково усміхався, ніби сюрприз готував. Навіть точно не сказав, куди саме йдуть, бо Поділ — великий. Зрозумів Юрко все, щойно вирулили на потрібну вулицю. Хотів вигукнути радісно, коли зупинилися біля врятованого тиждень тому старого будинку. Та вчасно прикусив язика, бо міг виказати себе.

Коли вийшли — слів тим паче забракло.

Бо очам відкрилася небачена ніколи раніше картина.

Частину старого будівельного паркану було знесено. Довкола, на вулиці, вже зібралося чимало перехожих. Люди дивилися на гурт школярів такого самого віку, як Юрко, хоч були серед них і старші. Одні акуратно зносили в дальній кут наполовину огородженого двору різне сміття, складаючи його на купу. Інші поралися біля мурованої стіни, що виходила на вулицю. Паркан прибрали, аби перехожі могли її бачити.

Точніше - те, що на ній з’являлося.

Дітвора, навмисне вбравши простий, робочий одяг, який не шкода забруднити, спритно орудувала балончиками з різнокольоровими спреями. Хтось пшикав струмені фарби на спеціально заготовані трафарети, від чого на стіні з’являлися контури незнайомих Юркові людей. Хтось акуратно, дбайливо виписував імена, прізвища й дати.

Просто на очах у десятків людей стіна занедбаного, здавалося, давно забутого аварійного будинку, що простіше зруйнувати, ніж відновити, оживала, пістрявіла, яскравішала, що далі, то більше нагадуючи якусь мистецьку галерею.

— Тут буде нова школа мистецтв, — пояснив тато, ніби читаючи Юркові думки. — Цей будинок, як ти знаєш, хотів спалити Павук. Багато писали про нього. Та й раніше я гармидер здіймав. Маємо результат.

Який? — Юрко з мамою, не змовляючись, запитали водночас.

Озвалася якась далека родичка Олександра Мурашка з Канади. Чули про такого?

— Я ж по ньому дипломну роботу писала! — вигукнула мама. — Художник, учитель!

- Вбитий більшовиками тут, у Києві, майже сто років тому, — підхопив Іван Туряниця. — Гадаю, Раїсо, наш Юрко та й інші діти мусять знати, як російські комуністи нищили наших найкращих людей.

— Не лише російські, Іване. Треба чесним бути, — похитала мама головою.

— Де я нечесний?

— Серед українців теж не бракувало таких, хто вірою й правдою служив більшовикам. За сто років мало що помінялося. Глянь, що на Донбасі коїться. Та й у Києві, у нас під носом, такого не бракує.

— На жаль, — погодився тато. — Ось для чого такі, як Павук, нищили історичні пам’ятки. Щоб навіть ті, які чітко знають, хто нам друг, а хто ворог, не могли згадати славні імена. Тепер ось, маємо, — Іван Туряниця показав на розмальовану стіну. — Портрет самого Мурашка — ліворуч, у кутку. Трохи далі, той красивші профіль — Василь Чумак, поет.

— Ми не вивчали ще, — обмовився Юрко.

— Та ясно. У шкільних програмах його нема, а треба знати. Лише вісімнадцять було хлопцеві. Всі пророкували йому долю найкращого українського поета. Ного так само вбили сто років тому. І теж росіяни, але вже не комуністи, а білогвардійці. Хоча різниці між тими, хто хотів підкорити собі Україну, я не бачу, — тато зітхнув, помовчав. — Вони вбивали найкращих... Бачте, тут закладають Стіну Пам’яті. На жаль, всі імена замордованих на одній стіні не вмістяться. Та й десятком не обійдешся. Через те й треба називати їхніми іменами вулиці, проспекти, сквери. Впізнавати їхні лиця, знати, чим вони були славні, що зробили для своєї країни і що могли б зробити, якби не ворожі кулі, ножі та багнети. Ну, а художня школа тут буде вже з ініціативи тієї самої родички Мурашка. Вона й кошти збере, й сама сюди збирається. І ще таке, Раїсо Лук’янівно.

Тепер тато дивився на маму, мовби забувши про сина.

Що?

Треба б організувати якісь зустрічі по школах. Розказати про ось цих, — він знову показав па свіжі мурали, — та багатьох інших, пам’ять про кого стирають різні павуки. Зможеш?

Складно. По кабінетах ходити...

Отже, зможеш, — впевнено сказав Іван Туряниця.

Потім заходився фотографувати мурали на стіні.

А перехожі, котрих за цей час зібралося ще більше, вже наслідували його приклад.

Серед них Юрко раптом побачив солідного на вигляд чоловіка у дорогому пальті з верблюжої шерсті. Хоча той мав підкручені вуса, все одно гімназист не відразу впізнав у ньому Назара Шпига. Так, підошви черевиків можуть зробити коротуна трохи вищим, ніж зазвичай.

Хотів смикнути тата за рукав, показати сищика.

І знову стримався.

Навіщо батькам знати, що вони знайомі.

Тим паче, що відставний міліціонер уже пробирався крізь натовп, щоб іти геть.

Зустрілися назавтра в парку Шевченка за годину до того, як Юрко мав зустрітися з Лізою.

Назар Шпиг запізнився, що ніколи не було його звичкою. Прийшов у звичному, простому одязі, і зовсім не скидався на переможця, завдяки якому поліція зловила небезпечного злочинця.

Юрко відпустив від себе Джентльмена, і бульдог, насолоджуючись свободою, зник у вкритих останнім багрянцем кущах.

Чоловік і хлопчик неквапом пішли алеєю.

Чому Стрельцов і Медвідько не покарані, Назаре Захаровичу? — з місця відрубав Юрко. - Хіба Павук не їхній спільник?

Сищик смикнув себе за вус.

Спробую пояснити, Івановичу. Там, на місці, в будинку, коли я скрутив Павука, а ти з кучерявим подалися геть, Павук почав переговори. — Переговори?

— Отож. Він погодився взяти на себе все, пов’язане з наркотиками