Гімназист і Вогняний змій - Андрій Анатолійович Кокотюха

Шпиг смикнув себе за вус, потім легенько тупнув ногою. Бульдогові не сподобалося, він обурено тявкнув. Юрко похитав головою, Джентльмен пирхнув, сів, намагаючись зберігати спокій та старанно це демонструючи.

— Поясни, Івановичу.

- Є хтось, хто добре обізнаний у справах Пожежі. Давайте так його називати, щоб не плутатися.

— Не тягни вже!

- Ця особа, - зітхнув Юрко, - повідомила про нову акцію, яку треба зупинити. Минулого разу, в записці було просто попередження. Наш невідомий інформатор знав, що я шукаю Змія. Але це — не Вова Нещерет. Той міг би придумати, як підкинути першу записку. Проте зараз тягнути мене в пастку безглуздо. Мене виведено з гри, пане Шпиг. Його стараннями, його зусиллями. Для чого тепер мене добивати?

— Свідок.

Що я бачив, що знаю? — гімназист уже заводився, лице пашіло. — Те саме, що й ви! А якби могли комусь сказати раніше — хіба б не сказали? Ви ж самі говорили: не послухають, не повірять, забалакають! Невже Павук, тим більше - Стрельцов не розуміють цього? Та спалити нас ніхто не наказував!

Помилка, Івановичу. Він же чекав там...

...На вас! Не на мене! Моя поява внесла корективи в Павукові плани. Та не думаю, що Стрельцов таке схвалив би. Вбити вас — мабуть. Мене? Гімназиста, учня, дитину? Після такого точно не мав би спокою, згодні?

Шпиг потер потилицю.

— Чорт його знає... Може, ти й правий. То, значить, маємо янгола-охоронця?

— Не певен, що янгола. Але після нічного порятунку — охоронця точно. Пане Шпиг, годинник цокає! В нас хвилин сорок!

— Яка там адреса?

Юрко знову показав повідомлення.

— Звідси — так і їхати, якщо пощастить.

— Я тут міркую... А якщо все ж поліцію смикнути? З вашими зв’язками...

— Можна й треба, — ствердно кивнув сищик. — Але тільки тоді, як перевіримо усе, що отут сказано, — палець тицьнув на телефон в гімназистовій руці, — перевіримо. Ох, були б колеса... Казав тобі, не казав — спалили мою машину бандити десь так рік тому. На нову сищицьким хлібом не скоро заробиш.

— Таксі?

— Піду ловити. Стій тут, поки я гукну. З собакою не всякий повезе.

Джентльмен сердито рикнув на ці слова. Юрко розвів руками: хоч не хоч, песику, а так є.

Після четвертої під кінець жовтня вже повільно, проте впевнено сутеніло. Невпинно наближалася «година пік». Ще й дощик дрібний засіяв, а це поганенько. Без того центр міста поступово замирав у заторах, як часто буває у п’ятничний вечір. Сльота лиш підсилювала звичний багатьом, та все одно нестерпний, транспортний колапс.

Уздовж Ярославового Валу, ближче до перетину з Володимирською, вже скупчилися автівки, що рухались повільно або взагалі не рухались. Поки Шпиг намагався в сутінках під дощем відшукати таксі чи хоча б того, хто захоче повезти, Юрко вирішив дещо перевірити. Біля сищика не ризикнув би. Той скаже — засвітимося, викажемо себе, й матиме в чомусь рацію.

Та руки свербіли.

Глянув Юрко ще раз на номер телефону, з якого надіслали повідомлення.

Незнайомий. Не підписаний. Навіть оператор не такий, як у нього.

Дзвонити на нього, відповідати невідомому - небезпечно. Відштовхнути можна.

Але вихід є.

Знайшов Юрко серед нещодавніх вхідних дзвінків номер Діани Загорій.

Набрав.

Дочекався відповіді.

— Привіт, це Юра Туряниця... Слухай, допомогти можеш? Потім поясню... Ну, в мене така сама ситуація, як в Антона... — на тому боці слухавки почув зойк і слова співчуття. — Потім, кажу. Зараз перешлю тобі номер. Може, ти знаєш, чий. А ні — просто придумай, як подзвонити й дізнатися, хто там сидить, чия трубочка... Ага- ага, Антона попроси. І, Діан... Терміново. Вибач, ну... Дякую!

Зиркнув спершу на принишклого бульдога. Потому — в той бік, де Назар Шпиг бігав хідником від машини до машини. Швиденько зробив кілька маніпуляцій на клавіатурі, відправивши загадковий номер Діані.

Все.

Чекати треба.

— Бігом сюди! Заснув там!

То сищик гукав, махаючи руками, мов крилами млина. Таки домовився з кимось, бо нетерпляче тупцяв поруч з автівкою. Гімназист відв’язав бульдога, намотав край ретязя на кулак. Джентльмен рвонув з місця сам — так знудився. Коли Шпиг відчинив задні дверцята, скочив у салон першим.

— Без намордника, — прогундосив невдоволено худий горбоносий водій у куртці, вдягненій на спортивний костюм.

— Домовлялися, — кинув відставний міліціонер, вмощуючись поруч із ним, озирнувся. - Сів, Івановичу?

- Він мені сидіння подере - правив своє горбоносий.

Агрегат у тебе не новий, - Шпиг поплескав по бардачку. - Давно пора обновити. Хоч перетягнені оббивку.

- Машина моя - діло не твоє, - відрізав водій. — Зв’язався з вами...

— Ми домовилися, — сищик підніс голос. — Ти бублика крути.

Дзенькнув Юрків телефон.

— Тобі зараз дуже треба з кимось говорити? буркнув сищик. — Бульдога краще тримай. Бач, чоловік хвилюється.

Ковзнув гімназист поглядом.

Номер Діани на моніторі.

Два слова, пане Шпиг. Важливо, — і відповів негайно: — Я тут, я тут!

Водій тим часом намагався викрутити з затору.

Алло, ІОрчику? Слухай, там просто все вийшло! Антон має той номер. Я попросила його туди дзенькнути. Він перші цифри набрав, далі прізвище висвітилося. Умора!

Шпиг нервово позирав на годинник.

Бульдог умостився поруч із гімназистом, завмер, намагаючись зайвий раз не нагадувати про себе.

— Чому умора? — спитав