Гімназист і Вогняний змій - Андрій Анатолійович Кокотюха

- все чує. Юрко намагався говорити коротко, по суті, наче не урок вивчив, а зрозумів науку. Але все одно кілька разів збився, стрибав з теми на тему, плутався, змішуючи грішне з праведним. Схоже, відставному міліціонеру це не заважало. Нічого не відповів, жодних коментарів. Запитав, чи зможе Юрко вибратися в район Золотих воріт години за дві. Була вже майже перша, гімназист прикинув можливості, пообіцяв. Хоч не був певен, що батьки після всього відпустять без проблем. Обійшлося.

Тато спершу сидів на телефоні, то підносячи голос, то знижуючи його. Мама зайняла себе хатніми справами — завжди робила так, коли треба було заспокоїтись.

Трошки довелося зіграти: сказав, що треба побути наодинці, переживає сильно. До того ж із собакою давно не гуляли. Батько не заперечував, махнув рукою. Мовляв, гуляй, скільки треба. Мама, звісно, спробувала обмежити час, але тато гримнув:

— Раїсо, ми синові довіряємо, забула хіба? Він вільний сьогодні чинити так, як відчуває себе тут, - рука лягла на груди зліва, де серце. — Він дзвонитиме, даватиме про себе знати. А я тим часом шукатиму рішення. Навіть краще, якщо Юрка якийсь час не буде вдома.

Ось так гімназист разом із Джентльменом отримали дозвіл і опинилися точно в призначений час у вказаному місці. Назар Шпиг був стурбований, серйозний, як ніколи, а на круглому лиці навіть з’явилася нова зморшка.

- Яких дурниць?

- Дурних, — буркнув він, невдоволено смикнувши себе за вус. — Ти мені про наркотики в вашій гімназії намагався говорити. Я відмахнувся, бо чомусь вирішив — другорядне, не наше. Тепер бач, по тобі стукнуло. Аби раніше тим перейнявся... А! — він роздратовано відмахнувся.

— І що б ви зробили?

У цей час бульдог підняв голову, рикнув, ворухнув вухом, мовби теж готувався слухати. Зиркнувши на Джентльмена, сищик гмикнув, і заговорив до нього:

— Твого хазяїна й друга сьогодні вивели з гри. Бо вчора вночі ми з ним дивом не згоріли. Спосіб знайомий: підкинули гидоту в кишеню. І зробив це той, хто уже прокрутив такий фінт один раз.

Вова Нещерет, - підхопив Юрко. - Це я з ним напередодні говорив про будинок на Гоголівській. А він напевне передав нашу розмову Павуку. Той порадив Вові зробити так, як я прошу. От і готова пастка. Це я вже там, коли все горіло, здогадався. Тільки, - Туряниця теж зиркнув на бульдога, - запитань від того ще більше.

Джентльмен переступив куценькими лапками й зацікавлено покрутив головою.

— Питань?

— Ага. Хоч би про значок, — Юрко загнув перший палець. — Ми шукали Павукового спільника. Прикмета — без значка. Мали три обломи, ще й я задурно віддав речовий доказ такому собі Баранову, кучерявому типчику з десятого «В». Виручив випадкового бевзя. Вова значок мав, сам бачив.

— От причепився ти зі значком!

— Не скажіть! З нього все почалося, пане Шпиг! Ви мені самі його принесли! Цей слід вів у нашу гімназію!

— Привів не туди, як бачиш.

Бульдог знову рикнув. Юрко перевів подих, загнув другий палець, показав сищику:

— Якщо не Вова загубив значок, але Вова той самий Змій, спільник Павука, то що їх пов’язує? Нещерет — футбольна зірка. Від хімії далекий. Звідки ж тоді взялася ота вогняна суміш, яку ще й загасити неможливо? Отже, є ще хтось.

— На Бога, Івановичу! — замахав руками Шпиг. — Ми ще з цими не розібралися. А ти третього малюєш!

- Він сам намалювався, - гімназист загнув ще один палець, тепер демонструючи цю фігуру бульдогові. - Хто нас урятував? Звідки взявся? Звідки знав, що Павук прийде в той будинок і ви будете там? Зрештою, записку мені хто підкинув? Не Вова, свого б кумира наші пацани з класу не забули. Дехто за ним хвостом бігає!

Джентльмен висолопив язика, облизнув писок, гойднув хвостом. Сищик смикнув себе за вус сильніше, ніж зазвичай, бо скривився, завдавши собі різкого болю. Потім потер потилицю, зсунув капелюха на лоба.

Чорт його знає, — мовив нарешті. — Ото питання — всім питанням питання. Знайдемо відповідь па нього — розмотаємо клубок, я більш ніж певен. А розмотати його я мушу, — Шпигова правиця стиснулася в кулак, аж кісточки побіліли. - Тепер, Івановичу, це особисте. Пожежа, чи як його там, ще хотів мене вбити. І, що найважливіше, збирався разом зі мною вбити й тебе. Не можна, аби вбивця, якого нічого не зупиняє, далі вільно ходив по землі. Гайда, засиділися ми. Нас чекають.

Ляснувши Юрка по плечу, Шпиг кивнув головою на ірландський бар — минулого разу сищик сказав гімназистові зв’язуватися з ним через тамтешнього бармена.

Вухатого Савку.

Той був на місці, за прилавком.

Точніше, з-за барної стійки стирчали його знамениті, замалим чи не єдині на весь Київ вуха. Не просто широкі — їх мовби хтось виліпив із глини й жартома присобачив до довгастої голови. Вушні раковини нагадували квіткові бутони, що згорталися перед заходом сонця. Ще й піднімалися трохи догори, наче Савку колись приторочили за краї вух до мотузки защіпками.

Побачивши гостей, вухань роззирнувся порожнім о цій порі залом, вийшов їм назустріч, мовив хрипато:

— Захаровичу, якого дідька з собакою сюди! З дитиною — хай би вже. Але з тваринами...

— Я не дитина, — надувся Юрко.

— Виведи пса, припни десь біля входу, вертайся, — сухо звелів Шпиг, не обертаючись.

Зрозумівши, що це не обговорюється, гімназист винувато глянув на собаку, підкорився. Впоравшись із завданням, швиденько забіг назад. Застав сищика і вухатого бармена вже біля шин- квасу. Наблизився, коли вони вже почали розмову.

- Бач, - Шпиг кивнув Юркові на Савку, можуть, коли захочуть. — Потягнулася ниточка, Івановичу.

— Ви про що?

- Не буває людей без прикмет. Той, хто називає себе Павуком, таку прикмету