Гімназист і Вогняний змій - Андрій Анатолійович Кокотюха

class="book">Вулиця майже відразу пішла вниз, не стрімко, але відчутно. Коли сищик пустив машину з гірки, не збавляючи при тому швидкості, Юрка позаду сильно тряхнуло. Аби не тримав бульдога, той сповз би на підлогу, йому під ноги. Скрикнув від несподіванки, та Шпиг не зважав. Наче й не було нікого поруч.

Фари висмикували з сутінків погано вимощену дорогу. Авто зміїлося разом із нею, сищик щось буркотів собі під носа, чи то заспокоюючи себе, чи, навпаки, поганяючи. Поступово шлях почав вирівнюватися, і за останнім поворотом нарешті вигулькнула широка вулиця. Вона теж вела вниз, в бік Подолу.

Шпиг різко загальмував, пропускаючи вперед автівку, в чий бік ризикував врізатися, аби вчасно не став. Але наступної миті так само рвучко помчав уперед, дивним, незбагненним для Юрка, чином обійшовши того, кому щойно дозволив проїхати. Потім, вправно петляючи і змушуючи машину виконувати справжні елегантні балетні па, обігнав ще кілька автівок. Напевне сищик порушував зараз правила. Та робив це старанно, аби ніхто й ніщо довкола не постраждало від його поспіху.

Ще трохи — і вискочили туди, де їхати стало легше.

В одному місці довелося звернути на тротуар. Але Шпиг зробив не, лиш переконавшись, що довкола й близько нема пішоходів. Юрко підозрював - сищика вже не один водій облаяв за ці маневри. Та розумів: інакше, на жаль, зараз не вийде.

До вказаного в посланні часу лишалося менше п’яти хвилин.

Шпиг гайнув на червоне світло, вчергове зрізаючи шлях. Пірнув у найближчий поворот, проскочив його й вилетів просто до широкого й високого будівельного паркану. Далі ходу не було. Скреготнули гальма.

— Живі? — озирнувся він. — Кінцева зупинка. Вилазьте, приїхали.

З машини всі троє вибралися одночасно. Ставши на чотири, Джентльмен відчув себе впевненіше, гавкнув. Шпиг знову витягнув пістолет, великим пальцем зняв із запобіжника. Покрутив головою.

— Ніби тут. Де ж прохід?

Бульдог повів носом. Смикнув ретязь, задріботівши вперед. Юрко подався за ним, Шпиг — за Юрком, на ходу обігнавши обох.

Вони стояли біля хвіртки в паркані, забитої дошками.

Як здавалося на перший погляд — у темряві.

Потягнув сищик - дошка відійшла. З цвяхом уже до нього хтось встиг упоратися. По той бік огорожі височів похмурий двоповерховий будинок. Нічим не відрізнявся від собі подібних старців: перекошений дах, порожні сліпі вікна, вивалені двері, нежила похмура аура навкруги.

Шпиг рішуче посунув уперед.

Юрко з бульдогом ледь встигали за ним.

Зайшов сищик не криючись. Став посеред порожнього приміщення, стиснув руків’я пістолета, гукнув на повний голос:

— Ну ти, Павук! Каракурт недороблений! Вилазь, ми вже тут!

— І як ви тут узялися? По ходу, протягом надуло...

Почулося це ззаду.

Розділ тридцятий
Тут в дію вступлять пістолет, кулаки й собачі зуби, а також буде доведено — помста буває солодкою і справедливою

Знадвору вже темно, а тут — і поготів.

Назар Шпиг став так, що ззаду Юрко Туряниця опинився під його прикриттям. Та гімназистові кортіло бачити все, хай навіть ризикує відкритися й опинитися на передовій. Бульдог наїжачився, нагнув голову, загарчав на темну постать, яку бачив перед собою.

Павук стояв у дальньому кутку поруч із віконною рамою. Одяг — не яскравий, однотонний, чорна маска-балаклава на голові. Блищали лише очі в прорізаних отворах. Він виставив наперед руки, показав розкриті долоні.

Нема в мене зброї. Чого ж ви троє на одного? Я тут просто гуляю.

Сказавши це, зробив крок уперед.

На місці стій, Павуче! — гаркнув Шпиг, загрозливо гойднувши пістолетним дулом.

— Де ви тут павуків знайшли? Тут самі пацюки, — реготнув той. — Ви мене, ма’ть, із кимось сплутали.

- Ні з ким ми тебе не переплутали. Ти той, хто нам треба.

— О! Глянь, хлопчику, твоєму дідусеві всюди павуки ввижаються, — блазнювато протягнув палій. — Це ж лікувати треба. Не боїшся водитися з божевільним?

- Я зараз собаку відпущу, — вичавив Юрко.

Хотів, аби вийшло грізно. Та сам почув — не вдалося. Радше кумедно, по-дитячому якось. Навіть бульдоже гарчання нічого не змінило. Павук далі відверто знущався.

— То ви сюди прийшли вдвох собаками мене цькувати? Що я вам зробив? У вас гра така? Мені не подобається. Іншу давайте. Ми взагалі не знайомі!

— Вчора, паскудо, ти хотів нас обох спалити на попіл, — процідив сищик. — Цього я тобі ніколи не подарую.

— О! А що подаруєш?

— Пане Шпиг, він заговорює нас! — попередив Юрко.

— Та чув я таке сто разів, — відмахнувся відставний міліціонер. — А бачив ще більше. Щоб ти там не говорив, Павуче, все одно підеш зі мною. І краще добровільно.

— Чим краще? — питання було щирим.

— Бо вчорашня ніч — наша з тобою особиста справа. Й лишиться між нами, обіцяю. Якщо сам щиросердно розкажеш про спалені тобою будинки. І про замовника цих акцій. Такого собі пана Стрельцова. Це ж він тобі платить? Може, ти його не знаєш?

— Знаю.

Тон палія враз змінився. Куди подівся блазень-лиходій з дитячих мультиків, який любить сваритися з героями. Павук розпрямив плечі, ривком зняв балаклаву, кинув під ноги. Очі звикли до темряви, його лице тепер можна було розгледіти. Але Юрко бачив перед собою звичайну людину. Дорослого чоловіка середніх років, абсолютно нічим не примітного зовні. Побачивши такого на вулиці, не затримаєш у пам’яті, навіть якщо він заговорить до тебе чи спробує познайомитись. А коли піде собі - не впізнаєш вдруге.

Ти правий, Шпиг. Набридло крутити. Тим паче з вами, нікчемами. Гляньте на себе. Дядько з вусами, шмаркач і кривоногий песик.