Велика, більша й найбільша - Єжи Брошкевич

— Ти! — гукнула Іка. — Ти скоро збожеволієш з отим своїм обмірковуванням!

Але Горошок правив своєї.

— У тебе вуха є? — спитав він.

— Здається, є.

— То скажи: як цей тутешній ліс шелестить? Як мокра вільшина чи як сухий ялівець?

— Угу… — буркнула Іка.

— От-от угу! Хочеш спектися на телячу печеню?

— Чому на телячу?

— А це вже сама обміркуй.

— Ти розумний, як… — у Іки аж дух перехопило.

— Даруй, — ввічливо сказав Горошок, — може, запалимо сірника?

— Н-ні, -озвалася за якусь мить Іка. — Не сердься, Горошуню. Твоя правда.

— Гаразд, гаразд… — Він усміхнувся. — Ходімо!

Тут Іка теж довела, що іноді й вона може щось обміркувати.

— Стривай. Набери цих крем’яшків у кишені і кидай вперед. Хто знає, що за лихо може сидіти в тій темряві. Кинеш… То хоч злякається.

Горошок нахилився й почав набивати кишені крем’яшками.

— Правильно, — сказав він згодом. — Але…

— Але що?

— Але тільки одне мені не подобається.

— Що там іще?

— Ну, поміркуй сама: летіли ми з тобою якимось тех нічним дивом, гравітація, хімпральня, оті носики у пляшок і так далі… Колосальна штука.

— Звичайно, колосальна.

— Так от. А висадили нас у якійсь пущі. Ні людей, ані техніки, нічого. Просто Сахара. Хіба це порядок?

— А звідки ти знаєш, які у них тут порядки?

— Справді… не знаю.

— А може, вони помилилися? Думаєш, як така техніка, то не можна й помилитися?

— Мабуть, можна.

— Так от! — заквапилася далі Іка. — Головне, щоб ми самі надто не помилилися. Треба спробувати повернутися, коли не на вечерю, то принаймні на Землю. Котра година?

— От тобі й маєш! — простогнав Горошок.

— Що?!

— Не йде! Годинник не йде!

— Е-е-е… — розсердилася Іка. — Як він не йде, то хоч ми ходімо. Годі теревенити. Кидай крем’яшки, і рушаймо.

Проте Горошок був невтішний:

— А що ж я скажу Рудому?

— Скажеш йому “добридень” чи “добрий вечір”. Залежно від того, коли ми повернемося. Ти йдеш чи ні?

— Іду, іду…

У темряву полетів крем’яшок, цокнув, і… знову все стихло.

Попереду рушив Горошок, засмучений своїм горем. Йому було байдуже, що він іде чужою планетою, де ніч фіолетова, на небі світять два Місяці й небачені досі біло-золотаво-рожево-червоні зірки. Він забув про те, що Земля і всі люди зосталися невідомо де. Він знав одне: йому позичили годинника. І от цей позичений годинник поламався.

— Ні, звідки я міг знати, — простогнав він, — що ми полетимо на якісь запропащі зірки?

Іка тупнула ногою.

— Годі!

І, випередивши його, кинула вперед жменю жорстви.

І тут сталося непередбачене. Десь поруч почулося не то сичання, не то свист. На якусь частку секунди в мороці блиснули три рубінові вогники, здається, троє очей, і хтось, не менше доброго кунделя, великими стрибками кинувся…

Іка враз опинилася поруч Горошка, а Горошок виставив уперед руку з розімкнутим ножем.

На щастя, той “хтось” із трьома рубіновими очима кинувся великими стрибками навтіки.

Шерех його стрибків даленів.

— Щ… що то було? — прошепотіла по довгій хвилі Іка.

Горошок з натугою одкашлявся. Але голос однаково був хрипкий:

— А звідки я можу знати?

— Він біг… він стрибав достоту мов той кіт.

— Як здоровий кіт, — поправив Горошок. — Як леопард чи тигр…

— Ой Горошку, — прошепотіла Іка. — Пішли, пішли скоріш. І… не складай більше ножа.

Проте надалі їм пощастило. Хоч скільки вони кидали крем’яшки, у чагарях було тихо. Щоправда, кілька разів над головами, тьмяно вилискуючи, пролітали якісь птахи, але до них діти уже призвичаїлись.

І от нарешті попереду заясніло.

— Море! — вигукнув Горошок. — Дивися! А там, здається… місто.

Вони вийшли, власне вибігли, на широкий морський берег. Замість жорстви тут був пісок. Ніч пояснішала. Спокій, морська гладінь відбивала безліч зірок і місяць, а головне, недалеко був той берег. Там роїлася сила-силенна ясних і тьмяних зелених вогнів. Нерухомі і рухомі, більші і менші, вони відкидали зеленкуватий відблиск на море й небо. Точнісінько як вогні наших приморських міст відбиваються у двох туманних свічадах землі — у свічадах моря і неба.

Яке ж то було захопливе, чудесне, підбадьорливе видовисько!

Усе було забуто: і триокого тигра, і темряву, і висхлий ліс. Горошок навіть забув про годинник Рудого.

— Море! Море! — гукали обоє, вискакуючи на рівний, ніби асфальт, пляж.

— Місто! — не вгавали вони. — Місто!

Перша добігла до води Іка. Сміючись, вона опустила в неї руку.

— Горошку! — закричала вона. — Слово честі, море тут підігрівається. Стривай, — здивовано протягла вона. — Це море з бульбашками. Слово честі. Море газованої води.

Перш ніж Горошок устиг її затримати, Іка зачерпнула води долонею і піднесла до рота.

— Фі-і, — скривилася Іка. — Це не газована, а мінеральна. Ніби “Зубер” з Криниці. Вони тут, певне, страшенно здорові, ті істоти.

Горошок тупнув ногою.

— Виплюнь, — наказав він. — Звідки ти знаєш, що той “Зубер” не отруйний?

— Е-е-е… — озвалася Іка.

Проте виплюнула.

Тепер Горошок схилився над водою і занурив у неї руку, зачерпнув й обережно, самим кінчиком язика, покуштував на смак…

— Більше схоже на “Слотвинку”…