Велика, більша й найбільша - Єжи Брошкевич

Потім з’явився коридор з голубими променистими стінами, зала, а в ній двоє молодесеньких землян.

Разом з тим автоматичний перекладач зоряних мов почав перекладати на веганську перші слова землян, зберігаючи тембр їхніх голосів.

У залі ніхто навіть не поворухнувся. Так, коли б не колір шкіри й волосся, коли б не вужчі трохи очі, коли б не відмінність у одязі і сповільненість рухів — представникам вегів могло б здатися, що перед ними їхні власні діти.

Щоправда, доповідач першої автоматичної експедиції попередив їх про це. Але в маленьких землян схожість з вегами надто впадала в очі.

Отож коли маленька мешканка землі, лишившись на самоті, злякано скрикнула “ой мамо!” — поетка Меда гукнула на повний голос:

— Не мучте їх!

Обидві пригоди, одначе, завершилися веселим сміхом — і малих землян, і зали засідань. А найголосніше — з полегкістю і трохи ніяково — сміялася сама Меда.

Треба сказати, настрій у залі ставав дедалі кращий.

Хоч було видно, що малі земляни не розуміють і не знають навіть найпростіших приладів, що з ними легко дала б раду кожна веганська дитина, проте, незважаючи на це, поводились вони (і кожний це бачив) розсудливо і розумно.

Деякі представники навіть насупилися. Вони бачили, що земляни справді обдаровані. Не хотілося б мати їх своїми неприятелями.

Аж от, коли пара молодесеньких землян, оглянувши корабель, сіла й замовкла, Голова вимкнув екран телекіно.

Натомість він увімкнув телестанцію Тлумача Думок, до якого зверталися лише у виняткових випадках. Користування ним було заборонено всім, за винятком лікарів та екзаменаційних комісій.

І от тлумач почав демонструвати перед очима присутніх у залі все те, що діялося в головах малих землян.

На екрані попливли одна за одною їхні думки і спогади — з’являлися сцени, картини, навіть цілі історії з їхнього життя.

Учасники Надзвичайного З’їзду представників — науковці і поети, композитори і пілоти, лікарі й організатори — продивилися усю пригоду з Капітаном і Яцком. Потім вони стали свідками експедиції в піщану пустелю.

Тієї миті, коли малі земляни відшукали серед безлюдних пісків двох ослаблих дорослих землян, у залі почувся шепіт, схвальні вигуки.

Але тут Голова знову ввімкнув свій екран.

— Я розумію, — сказав він, — що молоді земляни заслужили ваше схвалення. Щойно я отримав навіть пропозицію групи пілотів — визнати дослід переконливим, відіслати дітей назад, а всю цивілізацію Землі вважати за цивілізацію надії та ладу.

— Як ми бачили, — провадив він, — молоді земляни поводилися добре й благородно щодо інших землян. Проте ми маємо переконатися, чи поводяться вони так лише з подібними до себе. З’ясувати, як вони ставляться до чужих їм істот. До вегів. До кого-небудь із нас.

Тут Голова обвів поглядом мовчазну залу.

— Згода? — спитав він.

На табло спалахнуло число: 8000. Вісім тисяч “за”. А тим часом…

А тим часом — саме тоді, коли в залі З’їзду вегів засяяло число “8000” — у Сріблястій Кулі пролунав Горошків голос:

— Що це за Сонце?

У вікні, між їхніми кріслами, заблискало раптом блакитне й опалове світло. То було світло величезної ясної зірки.

— Горошку, — прошепотіла Іка. — Невже ми летимо на це Сонце? Адже ми… згоримо… Горошку!

— Ти-и-и-хо!

Горошок і сам зблід. Та вже за хвилину він глянув на Іку куди веселіше: корабель, ясно, обминає те Сонце. І от поряд з’явилось щось… щось ніби… щось ніби схоже на Землю.

— Земля! — гукнула Іка.

— Земля… — повторив Горошок уже тихіше. — Ні, це не Земля, — сказав він.

Обоє замовкли. У кришталевому вікні показалась якась планета. Вона росла на очах щосекунди. Уже відсвічували рожевим відблиском хмари, показались якісь величезні, схожі на дивні моря світло-фіолетові простори, якісь червоні гори і голубі долини…

Так усе це чимось нагадувало Землю, але зовсім інші були обриси материків і океанів. Зовсім інші барви, інші тіні.

Затамувавши подих, Іка й Горошок похилилися над вікном і дивилися на планету, що наближалася до них… Срібляста Куля, знижуючись, входила, видно, у її тінь — туди, де панувала ніч.

Картина у вікні тьмяніла, оповивалася темрявою.

— Будемо приземлятися, — прошепотів Горошок. — Хоч це зовсім не Земля.

Він узяв Іку за руку. Рука її тремтіла. Зрештою, він і сам відчував, як по спині бігають холодні колючі мурашки.

Чи Куля опуститься там, де слід? Чи не розіб’ється, не впаде в морську безодню? Цього він не знав. Врешті, і не міг знати.

— Ну, — промовив він злегка захриплим голосом, — зараз усе дізнаємось…

Іка всміхнулася. Горошок був дуже вдячний їй за ту усмішку. Адже вона давала зрозуміти, що на неї можна покластися. Що все буде гаразд. Адже, правду казати, саме у цій найбільшій, найдивнішій з усіх пригод, яких вони зазнали, вона поводилася мужньо, як ніколи.

Горошок хотів їй це сказати. Батько любив повторювати: “Кажи людині все гарне про неї. Ви обоє станете кращі”. Але не встиг він розімкнути рота, як вона сама озвалася.

— Глянь-но, — сказала Іка. — Знову зелене світло. Ходімо?

На одній стіні заблимав прямокутник зеленого світла. Отже, настала вирішальна хвилина.

Зелене світло. Це значить: треба йти. Але що там? Що їх чекає? Місто чи морське дно? Гірська вершина чи пустеля? Зоопарк чи… чи просто — Хтозна-що?

Горошок проковтнув слину й міцніше стиснув Ічину руку.

— Треба йти, — сказав він.

Вони рушили до виходу. Раптом Іка відпустила його Руку:

— Зажди-но!

— Що там? — почав Горошок. — Що це ти справді…

Іка не слухала. Вона бігцем вернулася до столика, взяла в кожну руку по посудині з рідиною, а кивком голови показала на закриту вазу з овочами.

— Візьми це.