Момо - Міхаель Андреас Гельмут Енде
Довкола було багато дітей, усі вони проходили в браму. І всі були точнісінько такі, як ці троє давніх друзів Момо.
- У тебе було куди краще,- раптом сказав Франко. - Там ми завжди стільки придумували самі. А тут кажуть, що так нічого не навчишся.
- То чи не могли б ви просто втекти звідси?
Всі троє похитали головами й озирнулись - чи ніхто не чув.
- Я був спробував разів два чи три, це ще спочатку,- прошепотів Франко. - Та тільки дарма. Вони однаково спіймають.
- Так казати не можна,- озвалась Марія. - Тут про нас усе ж таки піклуються.
Усі замовкли й утупилися очима просто перед собою. Тоді Момо зібралась на силі й запитала:
- А ви б не взяли мене з собою? Я тепер така самотня.
Але тієї миті сталося щось дивне: ніхто з дітей ще й слова не встиг вимовити, як усіх їх, ніби велетенським магнітом, затягло в будинок. Брама з гуркотом зачинилася.
Момо тільки злякано дивилася на все те. І все ж таки трохи згодом вона підійшла до брами, щоб подзвонити чи постукати. Вона хотіла ще раз попросити, щоб їй дозволили гратися з усіма дітьми, байдуже в які ігри. Та ледве вона підступила до брами, як похолола з страху. Поміж нею й брамою стояв Сірий пан.
- Марна річ!- мовив він, усміхаючись тонкими губами, в яких стриміла - сигара. - Навіть не намагайся! Не в наших інтересах пустити тебе туди!
- Чому? - запитала Момо. Вона відчула, як у ній хвилею здіймається крижаний холод.
- Бо в нас щодо тебе інші плани,- заявив Сірий і пустив кружальце диму, що змією обвилося круг шиї Момо і тануло поволі-поволі.
Поряд проходили люди, та всі вони дуже квапилися. Момо показувала пальцем на Сірого пана, силкуючись гукнути на допомогу, та не могла вимовити й звука.
- Облиш це! - сказав Сірий пан і засміявся безрадісним, попелясто-сірим сміхом. - Невже ти нас ще й досі так мало знаєш? Невже ти й досі не уявляєш, які ми могутні? Ми забрали в тебе всіх твоїх друзів. Ніхто вже тобі, не допоможе! Ми й з тобою можемо зробити, що схочемо. Та ми тебе жаліємо, ти ж бачиш.
- Чому?- насилу вимовила Момо.
- Бо ми б хотіли, щоб ти нам зробила одну невелику послугу,- відповів Сірий пан. - Як будеш розважлива, то багато виграєш на цьому для себе й для своїх друзів. Хочеш ти цього?
- Так,- прошепотіла Момо.
Сірий пан розтяг тонкі губи в усмішці.
- Тоді зустріньмося опівночі й поговорімо.
Дівчина мовчки кивнула головою. Та Сірого пана вже не було. Тільки дим з його сигари ще висів у повітрі. Де вона з ним зустрінеться, він не сказав.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
ВЕЛИКИЙ СТРАХ І ЩЕ БІЛЬША ВІДВАГА
Момо боялась повертатися до старого амфітеатру. Певно ж, Сірий пан, що призначив їй зустріч опівночі, прийде саме туди.
На думку про те, що вона буде там на самоті з ним, її огортав жах.
Ні, вона взагалі більше не хоче з ним стрічатися, ні там, ані деінде. Хоч що він запропонує, на ділі з того не жди добра ні для себе, ні для своїх друзів,- тепер це їй було як білий день ясно.
Але де ж їй від нього сховатись?
Найбезпечніше, здавалось їй, забитися в людську юрму. Хоча вона вже й бачила, що ніхто не зважав на неї й на Сірого пана, але якщо він справді щось їй заподіє й вона закричить: «Рятуйте!», то, мабуть би, все ж таки це привернуло увагу людей і вони б її врятували. Крім того, казала вона собі, в тісному натовпі її важче буде знайти.
Цілий день, до пізньої ночі Момо снувала в юрмі перехожих, на найлюдніших вулицях і майданах, аж поки,- наче посувалася по великому колу,- нарешті знов прийшла туди, звідкіля вирушила. Вона обійшла те коло ще і ще раз, просто здавшись на волю вічно квапливого людського потоку.
Та коли вона попоходила отак цілий день, у неї зболіли ноги. Було пізно, хтозна-як пізно, а Момо, напівсонна, все йшла вулицями - далі, далі, далі…
«Хоч одну мить спочину,- подумала вона нарешті,- одненьку мить, я тоді буду уважніше дивитися…»
Край дороги стояв невеличкий триколісний ваговозик, навантажений усілякими лантухами й пакунками. Момо вилізла на нього й притулилась до лантуха, де було щось м'яке. Вона підібгала потомлені ноги й натягла на них куртку. Ох, як же й добре! Момо зітхнула з полегкістю, скулилася коло лантуха й від утоми сама незчулась, як заснула.
Непевні сни наринули на неї. Вона побачила старого Беппо, який, тримаючи в руках мітлу, мов жердину, для рівноваги, переходив по канату чорну безодню.
«Де ж другий край?- раз у раз гукав він,- Я не бачу другого краю!»
І справді, той канат здавався безкраїм, кінці його гу«бились десь далеко в темряві.
Момо так хотіла допомогти Беппо, та він її навіть не бачив. Він був далеко, так невимовно далеко, так високо.
Потім їй приснився Джіджі. Він тяг з рота нескінченну паперову стрічку. Він тяг і тяг, а стрічка все не кінчалася й не уривалась. Джіджі вже стояв на цілій горі паперової стрічки. І Момо здавалося, що він благально дивиться на неї, що він уже ось-ось задихнеться, як вона йому не допоможе.
Вона хотіла побігти до нього, та ноги заплутались у паперовій стрічці. І що дужче вона борсалась, то більше заплутувалась.
Потім їй приснились діти. Вони всі були пласкі, мов гральні карти. І на кожній карті був правильний візерунок із дірочок. Карти перетасувалися, тоді знову вишикувались рядочком, і на них з'явились нові дірочки. Діти-карти безгучно плакали, та ось їх знов перетасували, і вони, затріщавши й затрахкотівши, попадали одна на одну.
- Стійте! Припиніть!- хотіла крикнути Момо, та тріскотнява й трахкотіння заглушили її кволий голос. Вони все дужчали й дужчали, аж поки вона нарешті прокинулася.
У першу мить дівчинка не зрозуміла, де це вона. Довкола було темно. Та перегодом вона згадала, як вилізла на ваговозик. Тепер він їхав, і ото його мотор так трахкотів.
Момо втерла щоки, ще мокрі від сліз. Де ж це вона?
Ваговозик, мабуть, їхав уже довгенько, бо ця частина міста була дівчинці незнайома; усе тут неначе вимерло цієї пізньої ночі. Вулиці були безлюдні, високі будинки зовсім не освітлені.
Ваговозик їхав не дуже швидко, і Момо
