Момо - Міхаель Андреас Гельмут Енде

«ЦЕ БЛИЗЕСЕНЬКО!»- проступило в Кассіопеї на панцері.

Момо прочитала напис і здивовано оглянулась довкола. Помалу-малу їй випливло в пам'яті, що ця убога й ніби вимерла частина міста і є та сама, звідки вони тоді потрапили в зовсім іншу місцину - з білосніжними будинками і дивним світлом. Коли так, то, може, й справді вона ще дійде на Вуличку Ніколицю до Будинку Ніденця.

- Добре,- сказала Момо,- піду з тобою. Але, може б, я краще тебе несла, то буде швидше?

«НА ЖАЛЬ, НІ»,- проступило на панцері в Кассіопеї.

- Чого тобі неодмінно чалапати самій?- запитала Момо.

На це з'явилась загадкова відповідь: «ДОРОГА В МЕНІ».

І черепаха рушила. Момо поволі, ступінчик по ступінчику, пішла за нею.

Ледве-но черепаха й Момо пірнули в одну з прилеглих вуличок, як на майдані, в понурому затінку довколишніх будинків, знялася метушня. Якесь потріскування й шамотіння пішло по майдані - немов безголосе хихотіння. То були Сірі пани, які підстерегли усю ту сцену. Частина з них зоставалася тут, щоб нишком стежити за дівчинкою. Довго їм довелось чекати, але щоб дочекатися такого щастя - це їм і не снилося!

- Он вони!- прошепотів один попелясто-сірий голос. - Хапати їх?

- Звичайно, ні,- прошамотів інший. - Нехай тікають.

- Як то?- не зрозумів перший.-Адже ми мусимо спіймати черепаху. Будь-що - так наказано.

- Так. Але навіщо?

- Щоб вона нас провела до Гори.

- Саме так! Отож вона й веде. Нам навіть силувати її не доводиться. Вона це робить добровільно, хоч, може, це й не входило в її наміри.

І знов у понурому затінку понад майданом залунало безголосе хихотіння.

- Негайно перекажіть новину всім агентам у місті! Пошуки можна припинити! Всім приєднатися до нас! Але будьте якнайпильніші, шановні панове! Ніхто з нас не повинен ставати їм на дорозі. Ніяких перешкод їм на шляху! Ніяких з ними зустрічей! А тепер, мої панове, спокійнісінько ходімо за нашими одуреними проводирями!

Так воно й сталось, що Момо й Кассіопея не зустріли нікогісінько зі своїх переслідувачів. Хоч куди б вони звертали, Сірі пани відступались їм з дороги і вчасно зникали, змикаючись зі своїми колегами, що сунули позаду. Дедалі довша й довша процесія Сірих панів, припадаючи до мурів і будинків, нечутно сунула назирці за малими втікачами…

Момо була така втомлена, як ще ніколи в своєму житті. Деколи їй здавалось, що вона ось-ось упаде й засне на місці. Та вона знов і знов примушувала себе ступнути ще раз і ще раз… І тоді на малу хвилиночку їй робилося трохи легше.

Аби ж хоч черепаха лізла не так жахливо повільно! Але на це не було ради. Момо вже не дивилась ні ліворуч, ні праворуч, а тільки собі під ноги й на Кассіопею.

Минула, як здалося, ціла вічність, коли вона раптом помітила, що вулиця в неї під ногами зробилась ясніша. Момо підвела важкі, мов свинець, повіки й подивилася довкола.

Так, вони нарешті дісталися тієї частини міста, в якій розливалось оте світло - не досвітнє й не вечірнє - і де тінь падала навсібіч. Сліпучо-білі й недосяжні, стояли будинки з чорними пасмами вікон. А он і той химерний пам'ятник-велетенське яйце на чорному кам'яному кубі.

Момо підбадьорилася - тепер уже недовго йти до Майстра Гори.

- Будь ласка,- мовила вона Кассіопеї,- чи не можна б нам іти трішечки швидше?

«ХТО СПІШИТЬ, ТОЙ ЛЮДЕЙ СМІШИТЬ», - відповіла черепаха.

І поповзла далі, ще повільніше, ніж досі. Проте Момо помітила,- так, як і тоді, першого разу,- що саме через це вони посуваються швидше.

Так ніби вулиця пливла їм назустріч-тим швидше, чим повільніше вони обидві йшли.

Бо така була таємниця тієї білосніжної частини міста: що повільніше ти йшов, то швидше приходив. І що дужче поспішав, то помаліше посувався. Саме цього Сірі пани не знали - тоді, коли гналися за Момо на трьох автомобілях. Через те Момо й утекла тоді від них.

Тоді!

Але тепер усе було інакше. Тепер дівчинку з черепахою не хотіли доганяти. За ними просто йшли поволеньки, як і вони самі. Сірі пани збагнули таємницю. І білі вулиці позаду Момо й черепахи поволі заполоняла орда Сірих панів. І через те, що вони тепер знали, як тут треба посуватись, то йшли навіть трохи повільніше від черепахи - і наздоганяли її, підходили все ближче й ближче! То були ніби перегони - тільки не на швидкість, а навпаки - на повільність.

Дорога крутилася сюди й туди по цих вулицях-снах, вела все глибше й глибше - до самого осередка цього білого куточка міста. Ось-ось за рогом - Вуличка Ніколиця.

Кассіопея вже повернула за ріг і поспішала до Будинку Ніденця. Момо згадала, що в цій вулиці можна йти, тільки повернувшись спиною вперед. І вона обернулася.

Серце їй майже зовсім завмерло від жаху.

Сірим рухомим муром сунули за нею часокради, один попри одному, через усю ширину вулиці, а там іще, й іще, скільки сягало око.

Момо закричала, але не почула власного голосу. Уперед спиною забігла вона у Вуличку Ніколицю, втупившись великими очима в полчища Сірих панів, що йшли слідком.

Зненацька вдруге сталося щось дивовижне. Тільки-но перші з переслідувачів наважилися ступити у Вуличку Ніколицю, вони тут-таки, на очах у Момо, обернулися в ніщо. Спочатку розтанули їхні простягнуті вперед руки, тоді ноги й тулуб і нарешті обличчя, на яких застигли приголомшеність і переляк.

Та не тільки Момо дивилась на це перетворення - його, звісно, бачили й усі Сірі пани, що сунули до Вулички Ніколиці. Передні загородили шлях заднім, і між тими й тими на мить зчинилася бійка. Момо бачила розлючені обличчя і погрозливо піднесені догори кулаки. Та жоден не наважився ступити їй услід.

Аж ось Момо нарешті дісталася до Будинку Ніденця. Великі важкі двері з зеленого металу відчинилися. Момо проскочила в них, перебігла коридор з кам'яними статуями, відчинила дверечка на тому кінці коридора, прослизнула в них, пробігла залу з безліччю годинників, дісталася до невеличкої кімнати між задніми стінками годинників, кинулася на вишукану канапку й засунула голову під подушку, щоб більше нічого не бачити й не чути.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

ЗНЕВАЖЕНОМУ ТРЕБА ЗВАЖИТИСЬ

Говорив чийсь тихий голос.

Момо повільно виринула з глибини сну без сновидінь. Вона почувала себе на диво освіженою і зміцнілою.

- Дитина не винна,- казав той голос. - Але ти, Кассіопеє, навіщо ти це зробила?