Момо - Міхаель Андреас Гельмут Енде

Момо безпорадно дивилась на Майстра Гору. Такої сили труднощів і небезпек вона не сподівалася.

- А може, ти все ж таки спробуєш? - запитав Майстер Гора.- Це ж бо єдина й остання можливість.

Момо мовчала.

їй здавалося, що вона цього неспроможна виконати.

«Я ПІДУ З ТОБОЮ!» - раптом прочитала дівчинка на панцері в Кассіопеї.

Що може їй в усьому цьому допомогти черепаха? І все ж таки то був бодай тонісінький промінчик надії для Момо. Думка про те, що вона буде хоча б не сама-самісінька, додала їй відваги.

Хоч, може, то була й нерозсудлива відвага, проте вона допомогла дівчинці надуматись.

- Я спробую,- рішуче сказала вона.

Майстер Гора довго дивився на неї, потім усміхнувся.

- Багато що виявиться не таким складним, як ти гадаєш. Ти чула голоси зірок. Ти не повинна боятися.

Потім він обернувся до черепахи:

- А ти, Кассіопеє, підеш з нею?

«ЗВІСНО!» - проступило на панцері, а потім цей напис щез і засвітився новий: «ХТОСЬ ЖЕ ТА ПОВИНЕН ЗА НЕЮ НАГЛЯДАТИ!» Майстер Гора й Момо, перезирнувшись, усміхнулися.

- А ви і їй дасте Квітку-Годину? - спитала Момо.

- Кассіопеї вона не потрібна,- пояснив Майстер Гора і ніжно погладив черепасі шию. - Вона існує поза часом. Свій власний невеличкий час вона носить у собі. Вона буде на світі й тоді, коли все в ньому замре навіки.

- Гаразд,- сказала Момо, зненацька відчувши в собі жадобу діяльності. - А що нам робити зараз?

- Зараз,- відповів Майстер Гора,- ми попрощаємося. Момо судомно ковтнула повітря, потім тихенько спитала:

- Хіба ми вже ніколи не побачимося?

- Ми побачимось, Момо,- відповів Майстер Гора. - А до того часу кожна година твого життя приноситиме тобі привіт від мене. Ми ж бо лишаємося друзями, так?

- Так,- кивнувши головою, сказала Могло.

- А тепер я піду,- провадив Майстер Гора,- а ти не питай куди і не йди за мною. Бо мій сон - то сон не звичайний, і краще тобі його не бачити. Іще одне: тільки-но я вийду, ти зараз же відчиниш обоє дверей: маленькі, на яких стоїть моє ім'я, і великі, з зеленого металу, що виходять на Вуличку Ніколицю. Бо тільки-но зупиниться час, усе замре і жодна сила в світі не зрушить їх з місця. Чи ти все добре зрозуміла й запам'ятала, моя дитино?

- Так,- сказала Момо,- але як я знатиму, що час спинився?

- Не турбуйся, ти це помітиш…

Майстер Гора підвівся, а за ним і Момо. Він стиха провів рукою по її скуйовджених косах.

- Прощавай, Момо, голубонько,- мовив він. - Дуже радий, що ти й мене зуміла вислухати.

- Я всім розкажу про вас,- відповіла Момо. - Згодом. І враз Майстер Гора знов зробився невимовно старий,

достоту як тоді, коли він ніс її до золотої бані часу: старий, як скеля або як старе дерево.

Він повернувся й швидко пішов з невеличкої кімнатки поміж стінками годинників. Усе далі й далі чула Момо відгомін його ходи, аж поки, нарешті, перестала її вирізняти з цокання годинників. Може, й сам він перелився в те цокання?

Момо взяла Кассіопею на руки й міцно притулила до себе.

Починалася найбільша і неминуча пригода в її житті.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ПЕРЕСЛІДУВАЧІВ

Щонайперше Момо пішла й відчинила невеличкі двері, на яких стояло ім'я Майстра Гори. Потім швиденько перебігла коридор з великими кам'яними статуями і відчинила великі надвірні двері з зеленого металу. їй довелося напружитись якомога, бо велетенські половини дверей були невимовно важкі.

Скінчивши це, вона кинулася в залу з безліччю годинників і стала чекати, що станеться далі.

І сталося!

Пройшов раптовий струс, тільки струснулась не земля - струснувся час,- отож точніше назвати його часотрусом. Ніякими словами не розкажеш, що відчула при цьому Момо. Почувся такий звук, якого ще зроду не чула жодна людина. То було мов зітхання, що йшло з глибини сторіч.

І все скінчилося.

Тієї ж миті як стій змовкло багатоголосе цокання й дзижчання, дзвінки й удари безлічі годинників. Враз спинилися маятники. Нічого, нічогісінько більше не рухалося.

Усюди залягла тиша, така глибока тиша, якої ще ніде й ніколи не бувало в світі. Часу віднині не було.

І Момо побачила, що тримає в руці велику дивовижну Квітку-Годину. Дівчинка не помітила, як квітка опинилась у неї в руці. Так наче вона зроду була там. Помалесеньку ступила Момо вперед. Так, вона могла рухатися без натуги, як і завжди. На столику ще стояли рештки снідання. Момо сіла на м'який стільчик, та він був тепер такий твердий, як мармур, і не вгинався. У її чашечці ще лишилося трохи шоколаду, та чашечку тепер не можна було зрушити з місця. Момо спробувала вмочити палець у рідину, та шоколад був твердий, мов скло. Так само й мед. Навіть крихт із булочок, розтрушених на таріль неможливо було зрушити з місця. Нічого, навіть найдрібнішої дрібнички не можна було змінити, відколи на світі не стало часу.

Кассіопея заборсалася, і Момо поглянула на неї.

«ТИ ГАЙНУЄШ СВІЙ ЧАС!» - проступило в неї на панцері.

О леле, це ж правда! Момо опам'яталася. Вона перебігла залу, шаснула в малі дверцята, побігла довгим коридором, вискочила у великі двері, забігла за ріг - і сахнулася назад. Серце її почало шалено битись. Часокради зовсім не розбіглися! Навпаки, вони йшли через Вуличку Ніколицю, в якій уже не було потоку часунавспак. Ішли до Будинку Ніденця. Такого вона не сподівалася!

Момо кинулася назад у велику залу і, не випускаючи з рук Кассіопеї, сховалася за великим годинником.

- Оце-то початок,- пробурмотіла вона.

Потім почула в коридорі ходу Сірих панів. Один по одному вони лізли в малі дверечка, поки цілий гурт не опинився в залі. Аж тепер вони стали роззиратися довкола.

- Вражає! - сказав один із них. - Отже, це тепер наша нова домівка.

- Дівча Момо відчинило нам усі двері,- мовив другий попелясто-сірий голос. - Я сам бачив. Розумна дитина! Цікавий я знати, як вона схилила на свій бік старого.

А третій такий самий сірий голос озвався:

- Я гадаю, що Так Званий сам здався. Часовтяг більше не діє у Вуличці Ніколиці, а це означає, що він сам його вимкнув. Отже, він зрозумів, що мусить нам скоритись. Зараз ми з ним упораємося. Де ж це він дівся?

Сірі пани нишпорили скрізь