Момо - Міхаель Андреас Гельмут Енде

І це його вкрай присоромило.

- До лиха цих базік! - розлючено гукнув хтось іззаду. - Просто терпцю не стає на те, що тут сьогодні коїться! Що вам, немає іншого часу теревенити, як тільки зараз?

- Що ж мені тепер робити? - тихо спитала Момо. - Без моїх друзів?

Ніно стенув плечима і став розминати пальці.

- Момо,- сказав він і глибоко вдихнув, як той, хто твердо вирішив обстоювати власну думку. - Будь розумницею і приходь колись іншим разом, зараз я зовсім-таки не маю часу поміркувати з тобою, що тобі робити. Ти завжди можеш тут попоїсти, це ж ти знаєш. Але я, бувши тобою, пішов би й собі в Дитяче депо, де ти матимеш що робити, й будеш розвиватись, навіть зможеш чогось навчитися. Однаково ж тебе туди заберуть, коли ти сама-одна тинятимешся по світі.

Момо знов нічого не сказала, тільки все дивилася на Ніно. Натовп наліг і проштовхнув її далі. Машинально підійшла вона до столика й так само машинально проковтнула третій обід цього дня - на превелику силу, наче їла тирсу. їй стало недобре.

Вона взяла Кассіопею під пахву і, не оглядаючись, тихо пішла до виходу.

- Слухай, Момо,- гукнув їй навздогін Ніно, кинувши на неї погляд наостанку. - Постривай, ти ж мені навіть не розповіла, де це ти була ділася!

Та потім на нього знов насунула черга, і він знов застукотів по клавішах, беручи в клієнтів гроші й даючи їм решту. Усмішка на його обличчі незабаром згасла…

- Я переїла,- сказала Момо Кассіопеї, коли вони вернулися до амфітеатру. - Дуже переїла, дуже. І все ж таки мені здається, наче я голодна.

І, помовчавши трохи, вона додала:

- Я так і не розповіла Ніно про квіти й про музику. Через якусь хвилину вона озвалася знов:

- Та завтра ми підемо шукати Джіджі. Він тобі напевне сподобається, Кассіопеє. Ось побачиш.

На панцері в черепахи проступив великий знак запитання.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

ЗНАЙДЕНО І ВТРАЧЕНО

Другого дня рано-порану Момо вирушила шукати Джіджі. Черепаху вона, звісно, взяла з собою.

Де Зелений Шпиль, вона знала. То був район багатих вілл, що лежав далеко від амфітеатру, поблизу одноманітних нових будов, тобто на іншому кінці великого міста.

Дорога була далека. Хоч Момо й звикла ходити босоніж, проте, коли вона нарешті дісталася до Зеленого Шпиля, у неї зболіли ноги.

Вона сіла на край тротуару, щоб трохи перепочити.

Тут справді була прегарна місцевість. Вулиці тяглися широкі, чисті і майже безлюдні. У садах за високими мурами й залізними ґратами здіймали до неба свої верхів'я старезні дерева. Будинки в садах були здебільшого довгасті, зі скла й бетону, з пласкими дахами. Рівненько підстрижені соковиті моріжки перед будинками просто-таки кликали поперекидатись на їхній траві. Та ні в садках, ні на моріжках не видно було, щоб хто прогулювався чи бавився. Мабуть, господарі не мали на те часу.

- Аби я тільки знала,- сказала Момо до черепахи,- як мені знайти, де живе Джіджі.

«ЗАРАЗ ДІЗНАЄШСЯ»,- проступило на спині в Кассіопеї.

- Ти так гадаєш? - з надією спитала Момо.

- Гей ти, нечупаро,- почулося раптом позад неї,- чого ти тут шукаєш?

Момо обернулася. Перед нею стояв чоловік у якійсь химерній смугастій камізельці. Момо не знала, що в такі камізельки вдягаються слуги багачів. Вона підвелася й промовила:

- Добрий день! Я шукаю будинок Джіджі, Ніно сказав мені, що він тепер тут живе.

- Чий ти шукаєш будинок?

- Джіджі-Гіда. Він мій друг.

Чоловік у смугастій камізельці недовірливо поглянув на дівчинку. Брама позад нього залишилась прочинена, і Момо зазирнула за неї. Вона побачила просторий моріжок, де гралися хорти і плюскотів водограй. А на одному дереві, всипаному цвітом, сиділи пава і павич.

- Ох! - захоплено скрикнула Момо. - Які ж гарні пташки!

Вона хотіла увійти в браму й роздивитися їх зблизька, але чоловік у камізельці схопив її за в'язи.

- Не смій! - сказав він. - Що це на тебе найшло, посмітюхо?

Він пустив Момо й витер хусточкою руку, ніби взявся за щось дуже неприємне.

- Це все ваше?- спитала Момо й показала за браму.

- Ні,- сказав чоловік у камізельці ще неласкавіше. - А тепер забирайся! Тобі тут нема чого шукати.

- Ні, є,- вперто сказала Момо. - Мені треба знайти Джіджі-Гіда. Він мене чекає. Хіба ж ви його не знаєте?

- Тут нема ніяких гідів,- відповів чоловік у камізельці й відвернувся.

Він зайшов у сад і хотів був замкнути браму. Та в останню мить йому ніби щось навернулося на думку.

- Чи не маєш ти на увазі Джіроламо, уславленого оповідача?

- Авжеж, це й є Джіджі-Гід!- зраділа Момо. - Його так і звуть! Ви знаєте, де його будинок?

- І він справді чекає тебе? - допитувався чоловік у камізельці.

- Еге ж,- відповіла Момо,- певнісінько. Він мій друг і платить за все, що я їм у Ніно.

Чоловік у камізельці високо звів брови й похитав головою.

- Ох, ці актори! - промовив він, скривившись. - Такі в них часом чудні забаганки! Але якщо ти справді певна, що для нього твої відвідини щось важать, то його будинок нагорі, останній на вулиці.

І він замкнув браму.

«МАВПА!» - проступило в черепахи на панцері, але відразу й згасло.

Останній будинок на цій вулиці, нагорі, був обведений муром, вищим, ніж зріст людини. І брама до саду, точнісінько як у чоловіка в камізельці, була з залізних плит, так що зазирнути в сад було ніяк. Ніде не видно було кнопки дзвоника чи таблички з прізвищем власника будинку.

- Цікава я знати,- сказала Момо,- чи це взагалі будинок Джіджі. Не схоже, щоб він тут жив.

«А ПРОТЕ ЦЕ ЙОГО БУДИНОК»,- проступило на панцері в черепахи.

- А чому тут усе позамикано? - запитала Момо. - Ніяк увійти.

«ПОЧЕКАЙ!»- з'явилась відповідь.

- Атолі,- зітхнула Момо. - Та, мабуть, довго доведеться тут чекати. Звідки Джіджі знатиме, що я тут стою,- коли тільки він узагалі там є.

«ВІН ЗАРАЗ ВИЙДЕ»,- прочитала вона на панцері.

Отож Момо сіла просто під брамою і стала терпляче дожидати. Довгенько ніде нічого не шелеснуло, і Момо почала міркувати, що, мабуть, Кассіопея цього разу таки помилилась.

- Ти справді певна, що він вийде?- спитала вона через хвилину.

Замість відповіді на панцері проступило: «ПРОЩАВАЙ!» Момо злякалася.

- Що ти хочеш цим сказати, Кассіопеє? Невже ти мене знов покинеш? У чому річ?

«Я ЙДУ ТЕБЕ ШУКАТИ!» -