Момо - Міхаель Андреас Гельмут Енде

Коли він побачив Момо, невдоволений вираз миттю зник з його обличчя.

- Момо! - вигукнув він і весь засяяв, як колись. - Ти повернулася! Оце-то несподіванка!

- Посувайтеся! - загукали в черзі. - Нехай дівча стане в чергу, як усі. Пролізла собі, й годі! Отака мала безсоромниця!

- Хвилиночку! - крикнув Ніно, заспокійливо підвівши руки. - Хвилиночку терпіння, будь ласка!

- Це кожен так схоче пролізти!- вигукував хтось у черзі тих, що чекали. - У дівчати більше часу, як у нас!

- Джіджі все оплатить за тебе, Момо,- похапцем прошепотів Ніно дівчинці.,- Бери собі, що хочеш. Тільки стань у чергу. Ти ж бо чуєш!

Перше ніж Момо встигла спитати ще щось, її просто відштовхнули набік. Отож не було іншої ради, як і собі стати в чергу. Вона пішла на край довженного хвоста, взяла з полички тацю, а з ящика ніж, виделку й ложку. І тоді поволі, ступінь по ступеню почала просуватись разом з-чергою вперед. А що їй доводилось тримати тацю обома руками, то вона просто посадовила Кассіопею зверху. Посуваючись біля скляних ящиків, вона брала собі з них то те, то інше й ставила на тацю кругом черепахи.

Момо була трохи спантеличена, і в неї вийшов химерний добір страв: шматок смаженої риби, бутерброд з мармеладом, ковбаска. Кассіопея посеред того всього визнала за краще не виказувати про це своєї думки, геть сховалася у кістяну хатку.

Коли Момо нарешті підійшла до каси, то швиденько спитала в Ніно:

- Ти знаєш, де Джіджі?

- Знаю,- сказав Ніно. - Наш Джіджі став видатною особою. Ми всі дуже пишаємося ним, бо, що не кажи, а він один із нас! Його можна часто побачити по телевізору, й по радіо він виступає. І в газетах про нього завжди щось написано. Недавно до мене прийшло аж двоє репортерів, щоб я розповів їм щось із колишнього. Я їм розповів, як Джіджі одного разу…

- Посувайтесь там! - гукнуло кілька голосів із черги.

- Але чому він більше не приходить? - спитала Момо.

- Ох, знаєш,- прошепотів Ніно, що вже почав трохи нервуватися, - він тепер зовсім не має часу. У нього тепер важливіші клопоти, а в старому амфітеатрі так чи так нема нічого цікавого.

- Та що там у вас? - почулося кілька сердитих голосів. - Ви що, думаєте, нам хочеться стояти тут довіку?

- Де ж він тепер живе? - вперто допитувалася Момо.

- Десь на Зеленому Шпилі,- відповів Ніно. - У нього, кажуть, чудова вілла з парком. Але тепер, будь ласка, проходь уперед!

Момо, однак, не хотілося проходити, бо вона ж так багато про що мала розпитатися, але її просто попхнули далі. Вона рушила з тацею в руках до одного з грибів-сто-ликів і, на диво, не довго й чекавши, змогла там примоститися. Тільки столик був такий високий, що вона якраз діставала до стільниці носом.

Коли вона поставила на столик тацю, всі інші за ним з огидою поглянули на черепаху.

- Отаке тепер доводиться терпіти! - обізвався один до свого сусіди.

А той пробурчав:

- Що ви хочете - сучасна молодь!

Більше вони нічого не сказали й нібито забули про Момо. Але вона й з їжею мала неабияку мороку: через те, що столик був такий високий, дівчинка ледве могла бачити свої тарілки. Та, бувши дуже голодна, Момо з'їла все до крихти.

Тепер вона була наїдена, але їй конче треба було дізнатися, що сталося з старим Беппо. Отож вона знову стала в чергу. Боячись, щоб люди не сердилися на неї за те, що вона стоїть у черзі просто так, вона знов наставила собі на тацю їжі.

Коли вона нарешті знов підійшла до Ніно, то спитала:

- А де Беппо-Підмітальник?

- Він довго чекав на тебе,- квапливо сказав Ніно, боячись, щоб клієнти часом знову не розгнівались. - Він думав, що з тобою сталося щось жахливе. Все щось говорив про Сірих панів, я вже не згадаю що. Ну, та ти ж його знаєш, він завжди був трохи чудний собі.

- Гей, ви там! - гукнув хтось із черги. - Що, поснули?

- Зараз, зараз, пане! - заспішив Ніно.

- А тоді? - спиталася Момо.

Тоді він наробив переполоху в поліції,- повів далі Ніно, неспокійно провівши рукою по обличчі. - Він страх наполягав, щоб вони тебе шукали. Я чув, що вони кінець кінцем завезли його в якийсь ніби санаторій. Більше я нічого не знаю.

А щоб вас там! - люто ревнув хтось іззаду.- Чи тут ресторан швидкого обслуговування, чи зал чекання? Що У вас там попереду: зустріч родичів, чи що?

- Та наче й так! - благально вигукнув Ніно. Він і досі там? - спитала Момо.

- Не думаю,- відповів Ніно. - Кажуть, ніби його випустили, бо він смирний.

- Так, але де ж він тепер?

- Не маю уявлення, їй-богу, Момо. Але тепер, будь ласка, проходь!

І знов потік людей просто підштовхнув Момо вперед. Знову вона рушила до грибів-столиків, почекала, поки знайшлося місце, і проковтнула цей другий обід. Цього разу їжа смакувала їй куди менше. А просто залишити все на столі їй, звісно, й на думку не спало.

Та їй ще треба було довідатись, що скоїлося з дітьми, які ходили до неї. Іншої ради не було, як тільки втретє стати в чергу, пройти повз скляні ящики й наставити на тацю їжі, щоб тільки люди не сердилися.

Аж ось вона знов опинилась біля каси.

- А діти? - спитала вона. - Що трапилося з дітьми?

- Та тепер усе йде як по-писаному, - став пояснювати Ніно, в якого аж чоло спітніло, коли він утретє побачив перед собою дівчинку. - Я зараз не можу тобі цього розтлумачити, ти ж бачиш, що тут діється!

- Але чому вони більше не ходять? - не відступалася Момо.

- Всі діти, яких нема кому доглядати, тепер живуть у Дитячих депо. їх тепер не кидають самих на себе, тому що… ну, одне слово, про них подбали.

- Ворушіться там попереду, ви, черепахи! - знову закричали в черзі. - Ми теж хочемо нарешті попоїсти!

- А мої друзі? - недовірливо запитала Момо. - Вони справді самі туди захотіли?

- їх про це не питали,- відповів Ніно і неспокійно затарабанив пальцями по клавішах каси. - Діти ж таких питань не вирішують. Про них подбали - прибрали їх з вулиці. Зрештою, це найголовніше, хіба ні?

Момо